Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

а далі — це вже моя сторона. Гляньте, навіть коники швидше йдуть, головами махають. Відчувають, дім близько.

— Дім… Ти в місті живеш?

— У передмісті.

— Цікаво. — Відьмак роззирнувся. — Майже не видно слідів війни. Казали, що країна ця була страшенно понищена війною.

— Ага, — сказав Йурґа. — Чого-чого, а руїн нам тут не бракувало. Придивіться уважніше, мало не на кожній хаті, на кожній загорожі все аж біле від новісінького тесання. А за річкою, побачите, там ще гірше було, там ущент усе вигоріло… Але що ж, війна — війною, та жити треба. Ми пережили найбільшу завірюху, коли Чорні котилися нашою землею. Правда, здавалося тоді, що тут усе перетвориться на пустелю. Багато з тих, що тоді втекли, не повернулися. Але на їх місці поселилися нові. Жити треба.

— Це факт, — буркнув Ґеральт. — Жити треба. Не важливо, що було. Треба жити…

— Ваша правда. Ну, тримайте, надягайте. Зашив я вам штани, залатав. Будуть, як нові. Це як із тією землею, пане Ґеральте. Роздерло її війною, переорало, наче залізом борони, порвало, кров’ю вона стекла. Але зараз — наче нова буде. І ще краще родитиме. Навіть ті, що в землі цій згнили, добру послужать, удобрять земельку. Поки що орати важко, бо кості, залізяччя всюди на полях, але земля і з залізом собі зарадить.

— Не боїтеся, що нільфгардці… що Чорні повернуться? Раз уже вони дорогу крізь гори знайшли…

— Ага, страшно нам. І що тепер? Сісти й плакати, трястися? Жити треба. А що буде — те буде. Якщо призначено що, так того й не уникнути.

— Віриш у призначення?

— А як мені не вірити? Після того як ми на мосту зустрілися, на урочищі, як ви мене від смерті врятували? Ох, пане відьмаче, побачите, кинеться вам Злотолітка в ноги…

— Та годі вже. Щиро кажучи, то я тобі завдячую. Там, на мосту… Адже це моя робота, Йурґо, мій фах. Я ж бороню людей за гроші. Не через доброту сердечну. Признайся, Йурґо, чув ти, що люди про відьмаків теревенять? Що невідомо, хто гірше, вони чи потвори, яких убивають…

— Неправда це, пане, не знаю, чом ви так кажете. Що я, очей не маю? Ви ж, хоч як крути, з тієї ж глини зліплені, що й ота цілителька…

— Вісенна…

— Не назвала нам імені. Але ж поскакала за нами, бо знала, що потрібна, наздогнала ввечері, зайнялася вами, ледве із сідла спустилася. О, пане, намучилася із вашою ногою, від магії тієї аж повітря тріщало, а ми зі страху в ліс втекли. А їй потім кров носом йшла. Непроста, видко, воно справа — чарувати. О, дбайливо вас перев’язувала, воістину як…

— Як мати? — Ґеральт зціпив зуби.

— Ага. Добре ви сказали. А як заснули ви…

— Так, Йурґо?

— На ногах вона ледь трималася, бліда була наче полотно. Але прийшла, питала, чи не потребує хтось із нас допомоги. Вилікувала смолокурові руку, що тому деревина привалила. Гроша не взяла, ще й ліків залишила. Ні, пане Ґеральте, у світі, знаю, різне про відьмаків балакають і різне про чарівників кажуть. Але не в нас. Ми, з Верхнього Соддену, й люди з Заріччя краще знаємо. Забагато ми чарівникам завдячуємо, щоб не знати, які вони. Пам’ять про них у нас не в плітках і балачках, а в камені викарбувана. Самі побачите, нехай-но тільки гайок скінчиться. Зрештою, самі ви, напевне, краще знаєте. Тож та битва була на весь світ голосна, а ледь рік минув. Мали ви чути.

— Не було мене тут, — буркнув відьмак. — Уже рік. Був я на півночі. Але чув… Друга битва за Содден…

— Отож-бо. Зараз пагорб і камінь побачите. Раніше ми те узгір’я завжди називали Шуліковою горою, але нині усі на неї кажуть Чародійська гора або гора Чотирнадцяти. Бо двадцятеро і двоє було їх на узгір'ї, двадцятеро і двоє чарівників стало там на битву, й чотирнадцятеро загинули. Страшна була то битва, пане Ґеральте. Земля дибки ставала, вогонь з неба лився, ніби дощ, блискавки гатили… Трупи густо слалися. Але перемогли чарівники Чорних, зламали Міць, що їх вела. І чотирнадцятеро їх загинуло в тій битві. Чотирнадцятеро поклало життя… Що, пане? Що вам?

— Нічого. Кажи далі, Йурґо.

— Страшна була битва, йой, якби не оті чарівники з узгір’я, хтозна, може, й не балакали б ми тут нині, додому їдучи, бо й дому не було б, і мене, а може, й вас… Так, завдяки чарівникам воно. Чотирнадцятеро їх загинуло, нас захищаючи, людей із Соддену й Заріччя. Ха, інші — аякже! — також там билися, вояки й шляхта, та й з хлопів, хто міг, взявся за вили, або коси, або ж хоча б за палиці… Усі мужньо вставали, і не один поліг. Але чарівники… То не штука — воякові гинути, бо це ж фах його, а життя і так закоротке. Але чарівники ж можуть жити так довго, як тільки схочуть. Але не завагалися.

— Не завагалися, — повторив відьмак, тручи долонею чоло. — Не завагалися. А я був на Півночі…

— Що вам, пане?

— Нічого.

— Так… то ми туди, з усіх околиць, квіти тепер носимо, на те узгір’я, а травневою порою, на Беллетейн, завше вогонь там палає. Й у віки віків палати буде. Й вічно житимуть вони у пам’яті людей, оті чотирнадцятеро. А таке у пам'яті життя, це ж… Це… щось більше! Більше, пане Ґеральте!

— Маєш рацію, Йурґо.

— Будь-яка дитинка в нас імена знає тих чотирнадцятьох, у камені викарбуваних, тому, що на вершині пагорба стоїть. Не вірите? Послухайте: Аксель, званий Рябим, Трісс Меррігольд, Атлан Керк, Ванель із Брюґґе, Дагобертз Воле…

— Досить, Йурґо.

— Що з вами, пане? Бліді ви наче смерть!

— Нічого.

VII

Він ішов угору дуже повільно, обережно, прислухаючись до роботи м’язів і сухожиль у магічно вилікуваній рані. Хоча й здавалася вона абсолютно зціленою, він і далі оберігав ногу й не ризикував ставати на неї усією вагою. Було жарко, а запах трав бив у голову, приголомшував, але приголомшував приємно.

Обеліск не стояв у центрі пласкої верхівки узгір’я, відступав углиб, за круг гострого каміння. Якби він піднявся сюди перед заходом сонця, тінь менгіра, падаючи на круг, визначила б його чіткий діаметр, вказала б напрямок, куди були звернені обличчя чарівників під час битви. Ґеральт глянув у тому напрямку, у бік безкрайніх горбкуватих полів. Якщо й були там кістки полеглих — а були вони напевно, — то приховувала їх буйна трава. Кружляв там яструб, виписуючи спокійні кола на широко розгорнутих крилах. Єдина рухома