Брет Істон Елліс - Американський психопат

розповідаю я їй. — Ночами він розважався з німфами, але любив і… лякати подорожніх удень… Звідси й походить слово «пан-іка».

Бла-бла-бла. Я дивуюся, що це збереглось у моїй пам’яті, підводжу очі від портвейну, на який задумливо витріщався весь цей час, і посміхаюся Джин. Вона довго мовчить, спантеличена, непевна, як краще відповісти, але зрештою вона дивиться мені просто в очі й каже, затинаючись, схилившись до мене над столом:

— Це… так… цікаво.

Це все, що вона каже, все, що вона може сказати.

Одинадцята тридцять чотири. Ми стоїмо на тротуарі перед помешканням Джин у Верхньому Іст-Сайді. Її швейцар обережно дивиться на нас, і це заповнює мене неназваним жахом, його погляд з холу пронизує мене. Небом розсипані зорі, на кілька миль, вони мерехтять і пригнічують мене, це важко знести. Джин знизує плечима і киває у відповідь на мою фразу про форми тривожності. Схоже, що в неї проблеми з формулюванням своїх думок, наче вона намагається раціонально проаналізувати, хто я такий насправді, а це, звісно, неможливо — до… цього… нема… ключа.

— Вечеря була чудова, — каже Джин. — Дуже тобі дякую.

— Їжа насправді була посередня, але на здоров’я, — знизую плечима я.

— Може, зайдеш, вип’єш чогось? — запитує вона, надто вже буденним тоном.

Хоча я критично ставлюся до такого підходу, це не означає, що я не хочу піднятись до неї, але ж щось мене зупиняє, щось вгамовує жагу крові — швейцар? Освітлення в холі? Її помада? Я починаю думати, що з порнографією значно менше ускладнень, аніж з реальним сексом, і саме ця простота робить її такою приємною.

— У тебе є пейот[134]? — питаю я.

Пауза, Джин збентежена.

— Що?

— Так, жартую, — кажу я. — Слухай, я хочу подивитися Девіда Леттермана, так що… — Я мовчу, сам не розуміючи, чому вагаюсь. — Мені слід піти.

— Можеш подивитись… — Джин на мить зупиняється. — У мене вдома.

Я питаю, не одразу:

— У тебе є кабельне?

— Так, — киває вона. — У мене є кабельне.

Чергова ошелешена пауза, потім я вдаю, що розмірковую.

— Ні, нічого. Я люблю дивитись це шоу… без кабельного.

Джин дивиться на мене сумно й розгублено.

— Що?

— Мені треба повернути відеокасети, — швидко пояснюю я.

Пауза.

— Зараз? Але вже… — вона дивиться на годинник. — Майже північ.

— Ну, так, — кажу я, зовсім відсторонено.

— Ну, тоді… добраніч, — каже Джин.

Які книжки вона читає? Я уявляю собі назви: «Як закохати його в себе», «Як зробити, щоб він кохав вас завжди», «Як поставити штамп: одружена», «Як одружитись за один рік. Доповнення». Я намацую в кишені пальта чохол для кондомів зі страусячої шкіри від «Люк Бенуа», який я купив минулого тижня, але, емм, ні.

Після незграбного рукостискання вона питає, не відпускаючи мою руку:

— У тебе серйозно нема кабельного?

І хоча вечір був далеким від романтики, Джин обіймає мене і цього разу випромінює якесь незнайоме тепло. Я так звик уявляти собі все, що зі мною стається, у вигляді кіносцен, перетворюючи події життя у події на екрані, що зараз майже чую наростання мелодії у виконанні оркестру, дзижчання камери над нашими головами, вибухи феєрверків в уповільненій зйомці, майже бачу її сімдесятиміліметрові губи, вони розкриваються, і чую у форматі «Долбі» тихий шепіт: «Я тебе хочу». Але я закляк і починаю усвідомлювати, спочатку непевно, потім усе ясніше, що гамір всередині мене потихеньку вщухає і що Джин цілує мене в губи. Це відкидає мене назад до реальності, і я легенько відштовхую її. Вона дивиться на мене перелякано.

— Слухай, мені час іти, — кажу я, дивлячись на годинник. — Не хочу пропустити… безглузді трюки домашніх улюбленців.

— Так, — каже Джин, опановуючи себе. — Бувай.

— Добраніч, — кажу я.

Ми обоє прямуємо у своєму напрямку, аж раптом вона кличе мене. Я розвертаюсь.

— Не забудь, ти завтра снідаєш з Фредеріком Беннетом та Чарльзом Растом у «21», — каже Джин від дверей, які для неї притримує швейцар.

— Дякую, — гукаю я й махаю їй рукою. — Це зовсім вилетіло в мене з голови.

Джин теж махає мені й зникає в холі.

Дорогою до Парк-авеню, де я сподіваюсь взяти таксі, я проходжу повз огидного волоцюгу, генетичний бруд. Коли він тихо просить дрібних грошей, «чого-небудь», я помічаю сумку для книг «Барнз енд Ноубл» на сходах церкви біля нього і не можу втриматись і не зареготати йому в обличчя:

— Так, наче ти читаєш…

А потім, на задньому сидінні таксі, дорогою додому, я уявляю, як ми з Джин бігаємо в Центральному парку прохолодного весняного дня, сміємося, тримаємося за руки. Купуємо повітряні кульки й відпускаємо їх у небо.

Детектив

Травень переходить у червень, той переходить у липень, який повзе до серпня. Через спеку останні чотири ночі я бачу напружені сни про вівісекцію і зараз сиджу в офісі й почуваюсь овочем з нудотним головним болем, у вокмені грає заспокійливий диск Кенні Джі, але яскраве світло середини ранку заповнює кімнату, пронизує мій череп, змушує похмілля пульсувати в скронях, саме тому зранку я не тренувався. Слухаючи музику, я помічаю, що другий вогник на моєму телефоні блимає, тобто Джин мене викликає. Я зітхаю й обережно знімаю навушники.

— Що таке? — монотонно питаю я.

— Емм, Патріку? — обережно починає вона.

— Та-ак, Джи-ин? — поблажливо питаю я, відокремлюючи слова.

— Патріку, до тебе прийшов містер Дональд Кімболл, — нервово каже Джин.

— Хто? — недбало перепитую я.

Вона коротко стурбовано зітхає і говорить тихіше, непевно, наче запитує:

— Детектив Дональд Кімболл?

Я замовкаю, дивлюсь на небо з вікна, потім на монітор, потім на безголову жінку, яку я малював на задній обкладинці тижневого випуску «Спортс ілюстрейтед», проводжу рукою по гладенькій сторінці журналу, раз, другий, потім відриваю обкладинку й зминаю її. Зрештою говорю:

— Скажи йому… — задумуюсь, перебираю варіанти, знову починаю говорити: — Скажи йому, що я обідаю.

Джин робить паузу, потім шепоче:

— Патріку… гадаю, він знає, що ти тут.

Я мовчу довго, і вона додає, теж пошепки:

— Зараз пів на одинадцяту.

Я зітхаю, знов мовчу, тоді кажу Джин, стримуючи тривогу:

— Ну, тоді впусти його.

Я підводжуся, йду до дзеркала «Джоді», що висить поряд із картиною Джорджа