Харпер Лі - Вбити пересмішника

Він зачекав, поки повернувся й усівся Атикус. Мене здивувало, що Атикус не приніс стільця для чоловіка у кутку, але Атикус куди краще за мене знався на звичках заміських. Деякі з його сільських клієнтів прив’язували своїх довговухих скакунів до дерев у дворі, й Атикус незрідка консультував їх просто на сходинках чорного ходу. Цьому, напевне, було затишніше у кутку.

— Містере Фінч,— сказав містер Тейт,— розкажу вам, що я знайшов. А знайшов я дівчаче платтячко — воно у мене в машині. Твоє, Скауте?

— Так, сер, якщо воно рожеве у зборках,— відповіла я. Містер Тейт тримався так, ніби стояв на трибуні для свідків у суді. Йому подобалося розповідати все по-своєму, без втручання прокурора чи адвоката, і подеколи на це витрачалося чимало часу.

— Ще я знайшов якісь дивні шматки коричневої тканини...

— Це мій костюм, містере Тейт.

Містер Тейт провів руками себе по стегнах. Розтер свою ліву руку і уважно оглянув камінну дошку, потім зацікавився самим коминком. Пальці його потяглися до довгого носа.

— В чому справа, Геку? — спитав Атикус.

Містер Тейт намацав свою шию і розтер її.

— На землі, там під деревом, лежить Боб Юел, і між ребрами у нього стирчить кухонний ніж. Він мертвий, містере Фінч.

18

Тітка Александра зірвалася на ноги і схопилася за камінну дошку. Містер Тейт також підвівся, але вона відмовилася від допомоги. Уперше в житті вроджена шляхетність Атикуса схибила: він залишився сидіти на місці.

Чомусь я могла думати тільки про те, як містер Боб Юел погрожував, що поквитається з Атикусом, навіть якщо на це піде все його життя. Містер Юел майже поквитався, але більше він уже нічого не вдіє.

— Ви впевнені? — похмуро спитав Атикус.

— Мертвий, мертвий,— запевнив містер Тейт.— Жодних сумнівів. Тепер він уже не заподіє лиха вашим дітям.

— Я не про це,— Атикус говорив як уві сні. Тепер стало видно, що він уже старий,— це була єдина ознака його внутрішнього розбрату: лінія підборіддя втратила свою чіткість, на шиї проступили зморшки, і сивина на скронях помічалася більше, ніж чорно-смоляне волосся.

— Чи не перейти нам до вітальні? — нарешті спромоглася тітка Александра.

— З вашого дозволу,— сказав містер Тейт,— я б ліпше залишився тут, якщо це не зашкодить Джемі. Я хочу роздивитися, які у нього травми, а Скаут... розповість нам, що і як там було.

— Тоді дозвольте мені піти,— попросила тітка.— Я тут зайва. Буду в себе в кімнаті, якщо знадоблюся, Атикусе,— тітка Александра пішла до дверей, потім зупинилася й обернулася.— Атикусе, я мала погане передчуття щодо сьогоднішнього вечора... Це я винна... Мені слід було...

Містер Тейт підніс руку.

— Ідіть відпочиньте, міс Александро, я розумію, який це був для вас шок. Але не треба вам перейматися,— якби ми всякчас дослухалися до своїх передчуттів, то тільки й ганялися б, як коти, за власними хвостами. Міс Скаут, можеш нам переказати, що трапилося, поки воно ще свіже у пам’яті? Як думаєш, упораєшся? Ви бачили, що він вас переслідує?

Я підійшла до Атикуса, і він мене обійняв. Я притулилася обличчям до його колін.

— Ми пішли додому. Я сказала: Джемі, я забула черевички. Тільки ми повернули, а світло вимикнули. Джемі сказав, їх можна забрати завтра...

— Скауте, підведи голову, містер Тейт тебе не чує,— попросив Атикус, і я залізла йому на коліна.

— Тоді Джемі каже: замовкни на хвилину. Я гадала, він міркує,— він завжди мене зацитькує, коли хоче подумати,— а потім він каже: щось він чує. Ми вирішили, то Сесил.

— Сесил?

— Сесил Джейкобе. Він уже нас налякав один раз сьогодні увечері, й ми подумали, то знову він. Закутався у простирадло. За найкращий костюм давали четвертак у нагороду. Не знаю, хто його виграв...

— Де ви були, коли вирішили, що то Сесил?

— Недалеко від шкільного двору. Я йому щось крикнула...

— Ти кричала? Що саме?

— «Сесил Джейкобе — мокра курка», здається. Але ми нічо’ не почули, тоді Джемі загорлав «привіт» абощо, дуже голосно, так що і мертвий прокинувся б...

— Хвилиночку, Скауте,— перебив містер Тейт.— Містере Фінч, ви їх чули?

Атикус сказав, що ні. Він слухав радіо. Тітка Александра слухала свій приймач у себе в кімнаті. Він пам’ятає, бо вона попросила його трохи приглушити звук, щоб не заважати їй.

— Я завжди надто гучно вмикаю радіо,— усміхнувся він.

— Цікаво, чи сусіди щось чули...— замислився містер Тейт.

— Сумніваюся, Геку. Більшість із них слухають радіо або рано лягають спати. Можливо, Моді Аткінсон ще не лягла, але я не певен.

— Продовжуй, Скауте,— попросив містер Тейт.

— Так от, коли Джемі закричав, ми пішли далі. Містере Тейт, я була затиснута у своєму костюмі, але тоді вже і мені стало чути. Оті кроки. Він ішов, коли ми ішли, і зупинявся, коли ми зупинялися. Джемі сказав, що бачить мене, бо місіс Креншо намастила мій костюм якоюсь світляною фарбою. Я була свининою.

— Що-що? — здивувався містер Тейт.

Атикус пояснив йому, яку я грала роль і якої форми мала костюм.

— Бачили б ви її, коли вона увійшла! Від усієї конструкції залишилася зібгана маса.

Містер Тейт потер підборіддя.

— А я ніяк зрозуміти не міг, що це на ньому за відмітини. Рукава геть усі в маленьких дірочках. І на руках два-три проколи такого самого розміру, як дірочки. Покажіть мені, будь-ласка, оту штуку, сер.

Атикус приніс рештки мого костюму. Містер Тейт покрутив його в руках і розігнув, щоб мати уявлення про його первісну форму.

— Схоже, ця штукенція врятувала їй життя,— промовив він.— Погляньте.

Він тицьнув своїм довгим пальцем. На темному дроті виднілася свіжа блискуча зазублина.

— Боб Юел не жартував,— пробурмотів містер Тейт.

— Він збожеволів,— відгукнувся Атикус.

— Не хотілося б вам перечити, містере Фінч, але він не божевільний. Просто мерзенна падлюка. Паскудний скунс, який напився для хоробрості, щоб убити дітлахів. Виступити відкрито проти вас він би не насмілився.

Атикус похитав головою.

— Не можу уявити людини, яка б...

— Містере Фінч, є люди, яких слід убивати, перш ніж привітатися. Та навіть і тоді на них шкода кулю витрачати. Юел саме з таких.

— Я вважав, що він відвів душу, коли погрожував мені. Та й узагалі я гадав, що він схоче розрахуватися зі мною особисто,— сказав Атикус.

— У