Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?

й мати не сперечалися… Мабуть, шкода стало дитини, як вона з кохання побивається… Та хіба трохи без кохання береться?… Рідні заборонять, коли спізнається з нерівнею… А тут і рідні нічого… Правда, Чіпка мій моторний, удатний, золоті в його руки й голова неабияка… То що ж? все ж таки нерівня!.. Перші, кажуть, любощі — дурниця… А прохолоне серце, підуть докори та перекори: ланець, голодрабець!.. А може, вона не така… Здається, Галя добра… От же мене й не кохає, а як жалує? Ох, Боже, Боже! пошли їм щастя, Господи! Мені що, старій? аби вони не нарікали на долю… Я умру; їм жити… хоч би ж хоч умерти спокійно!»

Отакі думки, як легенькі хмари серед ясного дня, перепливали в голові старої матері. Оже, як там: сонце тепле та ясне, — підплили хмарки вгору, пройняв їх гарячий його світ, побілив їх, розтопив, повінув теплий вітрець, розвіяв… Так і тут: доля світила та гріла й не давала простору та волі смутній думці кинути темну тінь на їх щастя… Мотря більше раділа, ніж журилася, й весело поглядала на дітей, як вони голубились.

А вони справді — як ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить що, а в неї вільна хвилина, — вона коло його: коли не помагає, піддержує що, то так стоїть та дивиться; чи вона робить, — він з рук хапає, щоб їй легше було.

— Галю! найми наймичку, — каже він, дивлячись, як вона втомилася коло печі, золійники вергаючи. — Невже все те тобі своїми руками ворочати? Ти й коло корови, й коло печі, й коло шитва, — та все одна, все сама.

— Наймичку? — питає, здивувавшись, Галя. — Навіщо? Щоб вона своїми нечистими руками тобі страву готувала? Хай їй!

— Пожалуй себе, Галю, свого здоров’я…

— А що моє здоров’я? Хіба ще не викохала та не виростила, в матері гуляючи? Задля тебе, мій голубе, хоч і руки натруджу, то не шкода. Ти замолоду натерпівся всього, — поживи хоч зо мною в доволлі… І яке воно тобі те щастя здасться, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини… Ні, не треба… Не хочу я наймички!

Чіпка слухав ту любу мову жінчину, а серце його проймала радість щастя…

— Доле моя! щастя моє! — пригортаючи міцно до себе Галю, шептав він увечері. — Ти ж мені радість у двір принесла; ти з моїх очей полуду зняла, що їх цілий мій вік закривала!.. Кругом мене кривда облягала, неправда обступала, як важкий камінь, давила вона мої плечі, груди… опускалися в мене дужі руки, закривалися очі… я не знав нічого, не бачив, куди мені вилізти з того гніту, як його вискочити… Ти — як зірочка зійшла над моєю задуреною головою — і освітила мені темну стежку, мій неутертий шлях!..

— Галю! — трохи згодом, не швидко, ніби роздумуючи, обізвався голосно Чіпка. — Коли б усі люди були такі щасливі, як ми з тобою, тоді б нам ще краще жилося, ще веселіше!

— Коли б же то, мій голубе! Що ж, коли їх доля так помежувала: одному дала багато, а другому — нічого…

— Доля?… Гляди лишень, Галю, чи доля то? чи не самі люди, бува, й винні?…

— Та, може, й вони трошки… Якби можна, Чіпко, то я б їм свого уділила… Знаєш: як розказала мені твоя мати, яку ви нужду, яке лишенько замолоду терпіли, то мене то в огонь укине, то мороз обсипле… Коли б знала, то в той би час усе своє віддала, що маю…

— Ти, Галю, добра. Ти — жаліслива, — казав Чіпка, обнімаючи її, а в самого по сумному виду мишка бігала й голос дрижав від спомину. — Та чи то ж то одна моя мати така?… Хіба одні ми… Сотні, тисячі, тисячі тисяч отак тягли й тягнуть своє злиденне життя. І ніхто на те не вважає; нікому немає діла до того; ніхто на те не дивиться; ніхто того не бачить… усім воно чуже, не рідне… Кому воно своє?… кому — не байдуже?… Отим хіба беззахисним людям, що з голоду мруть?… Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали силою…

— Не нагадуй, не нагадуй… Христом-Богом молю, не нагадуй мені про те, Чіпко! — молила Галя, ще дужче горнучись до його. — Як я здумаю про те, то в мене розум мутиться, в очах червоні плями замріють… Хіба було не можна без того обійтися?… Працею, хоч тяжкою, кривавою працею, та чесною — свого добути?…

— Працею?… Гм… Нічого, Галю, працею не вдієш… Один з неї вискочить, а десятьох вона задавить!

— Адже от — Грицько… З бідності вийшов у люди… І спокійний, і щасливий… а все через працю…

— Та праці, Галю, нігде приложити!.. І те — чуже, і того — не можна, й того — не роби!.. Ніяк рук зачепити… Кривда кругом, скрізь неправда…

— Ти думаєш, Чіпко, що справді у всіх такі думки? Їй-богу, ні! Лушня такий чоловік, що купить і продасть; Пацюк — аби йому погуляти та поспівати, наробити дешпоту; а Матня — щоб нализатися от по сю!.. Хіба їм у голові праця? Хіба вони думають, де своє, де чуже?… Або москалі? Цілий вік його вчать не дивитись не тільки на чуже добро, а й на життя. Хіба вони таке думають, як ти?… Він собі йде прямо задля того, щоб пограбувати… щоб чужим добром пожити… Так у них, у москалях, було: так він звик до того… а тепереньки й не хоче за чесну працю взятися!..

— Може, й так… Може, й твоя правда… Може…

— Ні, Чіпко: краще тихо, мирно жити, чесно заробляти й поживати… А дасть Господь діток діждати — вигодуємо, виростимо їх на добро, до школи віддамо… Хай змалечку вчаться… Може, вони в книжках тих вичитають, як краще жити, ніж ми з тобою!..

Такою тихою мовою та розумною радою Чіпка був як сповивачем сповитий. Од щирих слів любої жінки серце його впокоювалось, сувора натура, загартована давнім злиденним життям, м’якшала: він тепер соромився свого давнього безпуття, тієї кривої стежки, якою він думав дійти до щастя… Шкода йому було свого безталанного товариства, жаль його погибелі… А сказати їм Галину правду — нехватало духу, сили. І він тепер ховався, тікав від своїх давніх братчиків.

— Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого отамана, — казав Лушня товариству. — Пропав чоловік… Жінка коло спідниці пришила…

— Сказано: медовий місяць — солодше від усього на світі, — пояснив Пацюк.