Богдан Сильвестрович Лепкий - Мотря

Мотрю. Розумів, що їй нелегко переживати таку хвилину.

Мотря сиділа мовчки. Хотіла говорити, чула, що мовчанка дивно якось виглядає, та не могла знайти слів. Не могла зібрати гадок, бо проганяли їх і перемагали розбурхав почуття.

Бачила гетьманові очі, бачила добру усмішку тітки Лідії, і врешті спромоглася на одно питання: що робить мельник і чура? Гетьман заспокоював її, що він про все подбає. Добре, що вона щасливо заїхала до Бахмача.

— Чую, вовки за вами гнали.

— Гнали, — відповіла Мотря, присуваючися до коминка, бо дрож її проймала. Зимніше було, ніж учора, коли їхала конем. То знову гаряче робилося нараз, ніби тоді, як мати гетьманською любовницею її назвала.

Чорні їздці, замерзлий млин, вовки, Бахмач — і вона примкнула повіки… Дві ночі королевич їздив кругом озера і не міг дібратися до вежі, у якій каралася запроторена туди мамою безталанна королівна. Чорна в озері вода, холодні мури вежі, глухим луском відбиваються від них удари сталевих копит: лус-лус-лус… Женуть… Погоня доганяє їх… Кинь сльозу з лівого ока позад себе!..

Струснула королівна сльозу, і розлилася широка вода…

Шумить, шумить, шумить…

ВТІКАТИ

Гайдуки знайшли пригоже місце, щоб переправитися через річку. Переїхали, сюди й назад, впевнилися, що лід кріпкий і без прорубів, — вертають. Дивує їх, що сани не доїхали ще до річки. Гукнули раз і другий. Ніхто не відгукнувся. Заіржали їх коні, але четвірня від панських залубень іржанням не відповіла.

Стривожені, пустилися чвалом.

Недалечко ід того місця, де відлучилися, побачили сани без коней і зв'язаного візника в рові. Розкнеблювали йому рот, розв'язали руки й ноги, — прийшов до себе й розказав пригоду.

Що ж тепер? Радяться. Найпростіша річ вертати в Батурин і розказати правду. Коли б не Любов Федорівна, зробили б це. Але вона з них шкуру зняла би. Тільки хлопів, і дали панночку пірвати! Сказала би, що в змові з тамтими були.

— Не вертати нам, панове-товариші, до нашого пана, — звавсь візник. — Краще зачепитися за сухі гілляки та закостеніти тут.

— А що ж тоді?

— Тікати?

— Куди?

— Туди, куди другі тікають, — на Січ.

— А в тебе ж коня нема.

— Нема, так буде. Щоб ми тільки до червоної коршми добрались. Я з тамошнім коршмарем не віднині знайомий. У його, в тайнику, все декілька коней стоїть, — крадених. Він за наших два дасть три своїх, бо наші коні не як будь.

— Аз тими кралями що нам робити? — спитав котрийсь, показуючи на сани.

— А ти що хотів з ними робити? Чуєш, як хропуть? Вони й до рана не пробудяться. Здорово випили!

— А якщо замерзнуть? Все-таки християнські душі.

— Хай би ті християнські душі не пили були, як у чорта на хрестинах. Не бійся, не замерзнуть. Тепло вбрані, і буда яка!

— Ще їх вовки з'їдять.

— Не вовки їх, а вони вовків з'їли б. Та це ж відьми! Та й куди вовкам добратись до них? Дверці до буди сильно замикаються, а віконця малі, куди влізуть?

— Значиться, тікаємо?

— Авжеж, що не чекаємо!

— А як нас зловлять і поставлять перед Любов Федорівну?

— Зловлять, зловлять! Якось других не ловлять, що пішки втікають, а нас кінних мали би зловити? Як довго ми на гетьманщині, так довго ми Кочубеєва служба, а там, — ми вольні, будемо промишляти, там уже нашому братові Добрі люди поможуть.

І рішилися втікати. Краще пробувати щастя, ніж саме хіть лізти чортові в зуби.

Закляли Любові Федорівній, її відьмам післали добо побажання до буди, той, що мав найсильнішого коня, взвзяв візника перед себе, і доручили себе братові рідному, зеленому лугові та вірній сестриці — діброві… Пустилися в напрямі червоної коршми.

За годину доїдуть до неї, проміняють коней, покріпляться і друмхнуть у дальшу дорогу.

Тільки закуриться за ними!

Гей воле, воле, широкеє поле,

Оставайся поза нами, нещасная доле.

Остань поза нами, з нашими панами,

Розвернися, біле поле, морем перед нами.

Та хоч море — горе (на те воно й море),

Ніхто тебе не зневажить і спини не споре… Гей!

ПРОБУДЖЕННЯ

Параскевія Яковлівна перша припідняла свою ліву, закислу повіку.

— Гликеріє Тимофіївна! — прошепотіла, торкаючи злегка свою товаришку в бік. — Гликеріє Тимофіївна, що воно значиться?

Гликерія Тимофіївна насилу припідняла повіку з правого, заспаного ока, глянула на свою товаришку, подивилася на пусте місце, на котрім сиділа Мотря, і перехрестилася.

— Свят, свят, свят єси. Боже наш! Коли б я не бачила вас, Параскевіє Яковлівна, то гадала б, що випила не вміру і тепер мені дивасія верзеться.

— Де Мотря Василівна?

— Або я знаю, де Мотря Василівна?

— Мабуть, ми вже у монастир прибули.

— Мабуть, що прибули, бо сани не їдуть, стоять.

— Чому ж тоді не кличуть нас до сестри ігумені?

— Або я знаю, чому нас не кличуть.

Шибки у дверцях були цілком заморожені і обліплені снігом. Сніг на аршин грубо наляг на буду. З правого боку саней навіяло його так багато, що годі було й пізнати, що це таке стоїть серед дороги. Тільки ліві дверцята від половини були не завіяні снігом. По них можна було догадатися, що це якісь панські залубні застрягли в снігах.

Обом Мотриним ангелам-хранителям тепло було в тій сніговій загаті, як ескімосам у юрті. Здорові вовчі шуби теплі бараниці на ногах, тільки пляшки були зимні і — порожні.

— Не зашкодило б, Гликеріє Тимофіївна, чимось тепленьким прополоскати шлунок.

— І я так гадаю, Параскевіє Яковлівна, бо коли я натщесерця вийду на свіжий воздух, то до самого вечора почуваю під грудьми, ніби мені палець до глотки підсуває.

І вони з дбайливістю запопадливих хазяйок вицідили останки запіканки і видудляли решту старого вина.

— Добрі були небіжечки, тільки мало. В буді було сіро.

— Як ви гадаєте, Параскевіє Яковлівна, чи воно вже день, чи ще ніч.

— Гадаю, що як не ніч, то вже день, тільки якийсь мрачний.

— Дуже сніг ліпить.

— Мабуть, що ліпить дуже.

— Тямите, саме так у Пилипівку було, годів тому сорок і два. Їхала я тоді зі своїм покійничком до вас на хрестини, і завіяло нас у снігах під Бахмачем. Ані взад, ні вперед, роби що хоч.

— Пам'ятаю, але скажіть ви мені, де наша Мотря? Чому це вона оставила нас у санях, а сама пішла собі в монастир на снідання? Негарно зробила з нами.

— Мотря все була дівчина своєвільна і пакослива до нас. За те Господь і карає її. Недобра