Ксандер Демір - Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір

- Ти щаслива з ним? – запитав я, повертаючи голову до Амелії. Майже тиждень ми говорили з нею, лиш перекидались поглядами та короткими банальними словами, як, наприклад: «Привіт!», «Бувай!».

- Ти знову за своє? – Лія також повернулась обличчям до мене, відволікаючись від свого телефону.

- Лія, я вже змирився з твоїм весіллям. Хоча, якщо чесно, їздити з тобою протягом другого тижня, обирати торти, наряди й все інше – так собі. Але я справді змирився.

- Тоді, що ти хочеш від мене почути, Дем’яне?

Я сильніше стиснув кермо автомобіля, розминаючи шию.

- Просто скажи, що ти щаслива з ним, що ти його кохаєш, що ти справді чекаєш цього дурнуватого весілля. І я обіцяю тобі, що я зникну, - швидко сказав я, ніби намагався якомога скоріше позбутись цих думок.

- Зникнеш? – перепитала вона трішки стривоженим голосом.

Я коротко кивнув у відповідь, вкотре кидаючи на неї свій погляд.

- Ти казала відпустити тебе, - почав я. – Не обіцяю, що я зможу це одразу, але мені нічого не залишається як це. Я хочу бути впевненим у тому, що я дійсно роблю це на твою користь. Що ти справді хочеш цього весілля, і ти щаслива. Скажи мені це, Ліє. Скажи, прошу.

- Дем’яне.. Я…

Я навіть встиг забути, що ми все ще стоїмо на світлофорі, аж поки машини, що були позаду нас, не почали гучно сигналити. Схоже ці звуки злякали та зупинили Амелію говорити, і вона знову відвернулась до вікна.

На щастя, до її дому залишилось не так довго. Я зупинив авто навпроти воріт та повернувся до дівчини.

- Лія, я все ще чекаю відповіді, - сказав я, руйнуючи цю кляту напружену тишу між нами. – Ти кохаєш його?

- Чому тобі це так важливо?

Вона різко глянула на мене. Її очі були наповнені невисловленими словами та емоціями. І я не міг не помітити, як вона нервово кусає губу, намагаючись знайти правильні слова.

- Бо я хочу бути впевненим у тому, що роблю для тебе, - спокійно відповів я і видихнув. – Я хочу бути впевненим у тому, що ти й сама цього хочеш, а не твій батько чи будь-хто інший.

Амелія на мить замислилася, її очі заблищали від рішучості та емоцій.

- Я хочу цього, Дем’яне. Справді хочу. І я справді почуваюся коханою жінкою поруч з Євгеном. Він хороший хлопець, а ще він дуже подобається батькові. І я впевнена, що буду щаслива поруч з ним.

Ці слова звучали впевнено, але щось у її голосі змушувало мене сумніватися. Що означає, "подобається батькові" і "буду щаслива поруч з ним"? Хіба це справді її власне бажання, чи просто виконання чужих очікувань?

- То ти справді хочеш цього весілля? - перепитав я, намагаючись прочитати її справжні почуття за словами.

- Так, - повторила вона, але цього разу її голос звучав менш впевнено.

- А можливо, це бажання твого батька? - різко та трішки грубо запитав я.

Амелія стиснула губи й відвернула погляд. Вона мовчала, а її мовчання говорило більше, ніж будь-які слова. Я відчув, як напруга між нами зростає, як кожен з нас бореться зі своїми думками та почуттями.

- Ти не розумієш, - нарешті промовила вона. – Весь мій світ, все моє життя завжди було побудоване навколо очікувань і вимог. Іноді буває важко зрозуміти, чого саме хочеш ти сам.

Я нахилився ближче та взяв її руки у свої.

- Лія, я просто хочу, щоб ти була щаслива. По-справжньому щаслива. Не для когось, а для себе.

Вона поглянула на мене, і я побачив, як її очі наповнилися сльозами. Вона намагалася посміхнутися, але це була сумна посмішка.

- Я знаю, Дем’яне. Але іноді ми мусимо робити вибір, який не завжди є нашим власним.

Її слова пройшли крізь мене, залишаючи по собі глибокий відбиток. Я зрозумів, що це була її реальність, її боротьба, і, на жаль, я не можу змінити цього. Але я також знав, що не можу стояти осторонь і дивитися, як вона робить помилку.

- Якщо ти хочеш цього весілля лише через інших, то, можливо, це не твій вибір, - сказав я тихо, намагаючись бути делікатним. – Але якщо це дійсно твоє бажання, я поважатиму його. Я просто хочу, щоб ти була щаслива, Амеліє.

Вона кивнула, але її очі все ще були наповнені сумнівами.

- Я знаю, - зітхнула вона. – І дякую тобі за те, що ти поруч.

Ми сиділи в тиші, кожен заглиблений у свої думки. Я відчував, як її рука повільно вислизає з моєї, і знав, що цей момент буде вирішальним. Чи зможе вона знайти в собі сили обрати свій власний шлях, чи продовжить слідувати чужим очікуванням?

- Пам’ятай, Лія, ти завжди маєш право на свій власний вибір, - сказав я, коли вона відвернулася, готова піти.

Вона зупинилася на мить, поглянула на мене через плече і тихо промовила:

- Я це запам’ятаю, Дем’яне.

Вона посміхнулась мені на останок та пішла, залишаючи мене наодинці з думками і сподіваннями, що вона таки зробить правильний вибір для себе, а не для когось іншого.

Я дивився їй услід, відчуваючи глибоке хвилювання і надію, що Амелія знайде свій шлях до справжнього щастя, а не буде продовжувати слухати свого батька та інших, забуваючи про себе та свої мрії.