Ліана Моріарті - Велика маленька брехня

піднімався та опускався, коли йому це було потрібно. Можливо тому він так сердився, коли щось ішло не так.

Він вимкнув двигун.

Ніхто з них не поворухнувся і не зронив ані слова. Селеста побачила одну з мам першачків — та швидко пробігла повз машину, на ній була довга сукня, яка змушувала її ступати маленькі кроки. Вона несла дитячу парасольку у горошок. Габрієль, — здогадалася Селеста. Мама, котра без угаву торочить про свою вагу.

Селеста обернулася до Перрі.

— Макс переслідував та ображав Амабеллу. Доньку Ренати.

Перрі все ще дивився вперед.

— Звідки ти знаєш?

— Джош мені розповів, — сказала Селеста. — Перед тим, як ми вийшли з дому. А звинувачували у цьому Зіггі.

Зіггі. Сина твого двоюрідного брата.

— Це той хлопчик, проти якого батьки організувати петицію, — вона заплющила очі, пригадавши, як Перрі вдарив її головою об стіну. — То мала б бути петиція за виключення Макса зі школи. А не Зіггі.

Перрі повернувся, щоб подивитися на неї. Він виглядав зовсім чужим у цій чорній перуці. Темне волосся ще більше підкреслювало білизну білків його очей.

— Нам треба поговорити з вчителями, — сказав він.

— Я поговорю, — сказала Селеста. — Ти ж їдеш, пам’ятаєш?

— Так, — сказав Перрі. — Поговоримо з Максом зранку, до мого від’їзду.

— І що ти йому скажеш? — запитала Селеста?

— Я не знаю.

У її грудях гніздився важкий тягар болю. Що це? Серцевий напад? Гнів? Розбите серце? Чи може — вантаж відповідальності?

— Скажеш йому, що не можна так поводитися з жінками? — сказала вона, ніби стрибнула у провалля. Ніколи. Ні слова. Не так. Вона порушила непорушне правило. Може тому, що він був Елвісом Преслі, і ніхто з них не був справжнім, а може тому, що тепер він знав про квартиру, і все було більш справжнім, аніж будь-коли раніше?

Обличчя Перрі змінилося, ніби розкрилося.

— Хлопці ніколи…

— Ні, вони бачили, — сказала Селеста. Вона так довго і так старанно прикидалася. — Тієї ночі, напередодні їхнього дня народження, Макс тоді встав з ліжка і стояв у дверях…

— Так, звісно, — сказав Перрі.

— А ще тоді на кухні, коли ти… коли я…

Він виставив вперед руку у примирливому жесті.

— Добре, добре…

Вона замовкла.

За хвильку він запитав:

— То ти зняла квартиру?

— Так, — сказала Селеста.

— І коли ти переїжджаєш?

— Наступного тижня, — сказала вона. — Думаю, наступного тижня.

— З хлопцями?

Ось тут тобі треба було б боятися, подумала вона. Все пішло не так, як мало б бути, не так, як говорила Сьюзі. Сценарії. Плани. Шляхи відходу. Вона повелася необережно, але вона упродовж стількох років поводилася дуже обережно і добре знає, що це аж ніяк ні на що не впливає.

— Звісно, з хлопцями.

Він глибоко вдихнув, ніби від різкого болю. Сховав обличчя у долонях та нахилився вперед, аж його чоло торкалося керма. Його плечі тремтіли.

На якусь мить Селеста мовчки дивилася і не могла зрозуміти, що ж відбувається. Йому погано? Він сміється? Її шлунок стиснувся у камінь, вона взялася за ручку дверей, але він підвів голову та подивися на неї.

Обличчя Перрі було у сльозах. Елвісова перука з’їхала на бік. Він виглядав засмученим.

— Я піду до лікаря, — сказав він. — Обіцяю тобі, що звернуся по допомогу.

— Ні, не підеш, — тихо відказала вона. Дощ поволі ущухав. Вона бачила, як інші Одрі та Елвіси прямували вулицею під парасолями. Чула, як вони гукають одне до одного та сміються.

— Піду, — його очі посвітлішали. — Минулого року я отримав направлення до психіатра від лікаря Хантера. — Коли він про це сказав, у його голосі відчулися тріумфальні нотки.

— Ти розповів пану Хантеру про… нас? — їхній сімейний лікар був добрим, добросердим дідусем.

— Я сказав йому, мене мучить тривожність, — сказав Перрі.

Він побачив, як змінилося її обличчя.

— Але ж пан Хантер нас знає! — ніби захищаючись, сказав він. — Однак я збирався піти до психіатра. І мав намір йому розповісти. Ось тільки так і не вибрався. А ще я думав, що можу сам собі допомогти.

Вона не могла думати про нього гірше через це. І добре знала, як свідомість може ходити по колу — безкінечно.

— Думаю, термін дії направлення уже сплив. Але я візьму нове. Я просто… коли я серджуся. Не знаю, що це зі мною відбувається. Це як божевілля. Немов нестримне… і я ніколи, ніколи в житті не приймав холоднокровного рішення тебе скривдити… це просто відбувається саме по собі. І кожного разу я не можу у це повірити, і думаю, що ніколи, ніколи в житті не дозволю, щоб це сталося знову. А вчора… Селесто, мене нудить від самої згадки про вчора.

Вікна у машині запітніли. Селеста долонею протерла вікно зі свого боку, щоб бачити вулицю. Перрі говорив так, ніби і справді вірив у те, що говорить це вперше, ніби це абсолютно нова інформація.

— Ми не можемо так виховувати дітей.

Вона виглянула на темну мокру вулицю, котра щоранку була повна галасливих, гомінких та радісних дітей.

Трохи шокована, вона зрозуміла, що якби не зізнання Джоша про поведінку Макса, вона б так і не наважилась піти під Перрі. Вона б переконала себе, що занадто драматично на все реагує, що будь-який чоловік розсердився б, якби його принизили так, як вона принизила Перрі перед Маделін та Едом.

Саме хлопці завжди були причиною залишатися, і ось уперше вони — це причина піти. Вона дозволила насильству стати звичною частиною її життя. За останні п’ять років Селеста виростила у собі певну непроникність та прийняття насильства, це дозволяло їй битися у відповідь, а часом — і вдарити першій.

Вона била його, дряпала, давала ляпаси. Так, ніби це було цілком нормально. Вона ненавиділа це, і все ж робила. Якби вона залишилась, саме цю спадщину вони б передали дітям.

Вона відвернулася від вікна та глянула на Перрі.

— Це кінець, — сказала вона. — Ти маєш зрозуміти, що це — кінець.

Його рот скривився. Вона бачила, що він готується боротися, робити якісь стратегічні кроки і виграти. Він ніколи не програвав.

— Я відміню поїздку, — сказав він. — Я піду у відставку. Наступні шість місяців я не нічого не робитиму, а лише займуся нашими стосунками, навіть не так — собою. Наступні… — святий боже!

Він аж підскочив, його очі дивилися десь поза голову Селести. Вона обернулася та зойкнула. У вікні, немов ґаргулья, виднілося обличчя.

Перрі натиснув кнопку — і скло Селестиного вікна опустилося. То була Рената, широко усміхаючись, вона нахилилася та заглянула у машину, однією рукою притримуючи серпанкову шаль на плечах. Її чоловік стояв поруч, прикриваючи її від дощу величезною чорною