Альма Лібрем - Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем

20 (4)

Я ошаліло заморгала. Ще тільки проектів мені не вистачало! Вже один мала, творча іскра для одного фотографа, що зрештою просто лишив мене посеред Києва одну та поїхав підкорювати Штати.

– Куди? – розгублено перепитала я. – Не розумію, про що мова.

– О, – Руслан запустив пальці у своє світле хвилясте волосся, розтріпуючи його. – Власне… Я закінчую режисерський. І у нас всіх є випускна робота, такий собі міні-фільм… Я запрошую тебе зіграти головну роль. Ну, – він осміхнувся, – єдину роль.

Я знітилась і розізлилась одночасно. Кляті творчі чоловіки, мені вже одного вистачило з головою. І взагалі, звучить як дурний розіграш.

– Вибач, але я не акторка, – я відійшла від Руслана на кілька кроків. – І я тобі зовсім не підходжу. Якщо ти це, звісно, серйозно. А якщо не серйозно, то це найдурніший підкат, який тільки можна собі уявити.

– Для підкатів краще продюсером представлятись, – розсміявся Руслан. – Ні, я серйозно! У тебе обличчя дуже виразне, і взагалі, я ще коли там тебе побачив, подумав, що ти б під сценарій дуже гарно підійшла. Але вирішив, що покличу, якщо ти мені все-таки подзвониш і запитаєш про театральний. Це, між іншим, може бути гарним бонусом на вступ.

О, ні. Економіка, менеджмент чи що там мене чекає. Більше жодних польотів у хмарах, жодних дивовижних проектів і такого іншого.  

– Ні.

– Та спробуй, ну! Ти ж, здається, зацікавилась там, ну, коли ми познайомились! То чого зараз ні? Якщо ти мене боїшся, то я ж не проти додаткових свідків на знімальному майданчику. Можеш друзів своїх запросити.. Чи батьків. Чи хлопця.

До Руслана, здається, тільки-но дійшло, що такі пропозиції можуть виглядати підозріло. Та я насправді не думала, що він хоче мене кудись заманити. Зрештою, я ж бачила його в театрі. Захоплений своєю справою молодий чоловік. Нормальний, напевне. Краще б я його зустріла, а не Свята.

Проте, це ж саме завдяки Святові ми зіткнулись тоді в театрі.

– Нема у мене хлопця, – огризнулась я. – А батьки в іншому місті. І друзі також. Я тут одна і поїду за кілька годин…

Якщо встигну на потяг.

Повернусь у своє колишнє життя, в якому нема місця фотографам, акторам, режисерам та решті дурні. І все знову буде нормально. Нуднувато трошки, зате нормально. Ото для мене. А все це… Акторка! Вигадав таке!

– Я тобі куплю квитки на інший потяг. Будь ласка. Лише день! І я твій боржник довіку, – палко заявив мені Руслан.

– Та чого ти до мене причепився! – обурено вигукнула я. – Не знімаюсь я ні у яких фільмах! Я не акторка! Тут має бути повно тої медійної братії, та будь-яку дівчину на вулиці попроси, і вона погодиться!

– Але я попросив правильну дівчину, а вона мені відмовляє, – знизав плечима Руслан. – Немов я кличу злочини якісь робити.

– Я не акторка.

– А робота буде або з тобою, або ні з ким.

Він востаннє подивився на мене, тоді розвернувся і повільно закрокував геть.

– Хей! – гукнула я його. – Хей, Руслане? Це що таке було?!

Хлопець не розвернувся. Я обурено штурхнула ногою якийсь дрібний камінчик, і він полетів вниз з мосту. А я кинулась слідом за молодим режисером і спіймала його за руку.

– Чекай, – видихнула я. – Я нічого не розумію…

– Я не наполягатиму, коли це марно. Чи не марно?

– Марно!

– Тоді я йду геть.

– Ні! – видихнула я. – Я згодна. Але я правда не вмію грати. Я не актриса. І не розумію, чому я…

– Можеш вважати, що це моє режисерське бачення, – всміхнувся Руслан. – Я розкажу, як зіграти, там нескладно.

Я зітхнула. Це все більше походило на божевілля.

– Гаразд, – кивнула я. – Просто… – на очі накотили сльози. – Я не розумію, чому ти саме до мене звернувся?.. Взагалі-то сьогодні мав бути найгірший день мого життя. Я збиралась поїхати додому, зробити так, як мені кажуть батьки і забути про те, що планувала щось змінювати… Ну, якось так.

– А ми зробимо його першим кроком у майбутнє, – підморгнув мені Руслан. – В мене брат молодший твого віку, його теж хитає з одних крайнощів в інші, але з цим можна впоратись. Мені здалось ще при нашому знайомстві, що тобі може сподобатись театр. Ходімо! Сценарій якраз про те, як в одну мить змінити все…

Взагалі-то треба було тікати куди подалі, і мама б покрутила мені пальцем коло скроні, якби побачила, що я на таке погоджуюсь. Але, зрештою, я вже накоїла дурниць достатньо, аби і зараз забути про голос розуму. Тому сперлась об руку Руслана і пішла з ним. Може, він і справді щось в мені помітив? Що, як доля підкидає мені шанс, а я просто відсуваю його, бо через Свята на весь світ ображена?..

Ні. Треба принаймні спробувати.

Десь попереду майоріло нове життя, і я готова в нього поринути.

___

Любі мої читачі, розповідь про юність та перше кохання Любави підійшла до свого логічного завершення. Свят зробив свій вибір, вона - свій, і Любава обрала не канючити, а зробити крок у нове життя. Перше кохання завжди залишає свій слід, але майбутнє може скластись по-різному! 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍