Іоанна Ягелло - Молоко з медом

Лінка її погодує, зцідить молоко, перевірить його запас і чи точно вистачить, доки її не буде поруч — і вже час виходити до школи. Вона була просто виснажена. Мріяла… Про що вона власне мріяла? Щоб уже скласти ці кляті випускні, щоб усе це скінчилося, щоб… Щоб бодай разочок виспатися. Проспати, наприклад, п’ять годин поспіль! Або десь піти. Але не до школи. Не на прогулянку з малою. Піти собі, наприклад, до кав’ярні. Зустрітися з Наталією й Каською на морозиві. Та про це можна хіба помріяти. У неї й так складалося враження, що вона замало часу приділяє своїй дитині. Раптом плач припинився. Лінка глянула у візочок, у якому присипляла Єву. Мала заснула. Лінка полегшено зітхнула й подивилася на годинника. Непогано! Лише одинадцята. Може, зробити бодай кілька завдань з матьохи? Математика, королева наук, для неї виявилася справді лихою королевою. З іншого боку, уранці їй доведеться самій відвезти Єву до Рути, бо Адам не міг. У нього було якесь підвищення кваліфікації під Варшавою, і він виїжджав уже на світанку. Зітхнула. Часом відчувала, що в неї вичерпалися всі сили. Що всього цього забагато. Звичайно, ця маленька принцеса все їй винагороджувала, але… Скільки вона ще зможе витримувати таке життя? Відкрила зошита й вирішила виконати три завдання, а потім лягти спати, щоб уранці не бути геть непритомною. Саме зробила три завдання, як Єва прокинулася й знову почала рюмсати. Двері до кімнати відчинилися.

— Чого вона така неспокійна? — запитала мама. Вона теж здавалася знервованою.

— Гадки не маю, — відповіла Лінка.

— Ти так не плакала, і Казик теж ні.

— Неправда, — відповів Адам, який, позіхаючи, саме заходив до кімнати з тарілкою бутербродів.

— Перекуси щось. Ти, мабуть, нічого не їла.

— Ні, — відповіла Лінка. Бо вона справді не їла. Їй досі було недобре. Мабуть, від недосипу й перевтоми. — Що саме неправда? — звернулася вона до Адама.

— Неправда, що Кай не плакав. Звісно, що плакав. Ти вже забула, Єво? Як ми його по черзі носили на руках, як я возив його в машині, щоб він нарешті заснув?

— Може, і так, — відповіла Лінчина мама. — Щось дивне відбувається з пам’яттю: якось лихі речі забуваються. Принаймні деякі, — задумалася вона.

— Інакше жінки не народжували б більше, ніж одну дитину, — по-філософському відповів Адам.

— Авжеж, — усміхнулася Лінка. — Гадаєте, я теж про все забуду? Бо наразі в мене таке враження, що я довше не витримаю.

— Тобі треба десь піти, — зауважив Адам.

— Я ж ходжу до школи.

— Я не це мав на увазі. Піти десь із подружкою, ну, розумієш. Шкода, що мене аж три дні не буде, я міг би попрацювати нянею.

— Хе-хе, ось, чому ти так із цим вихопився. Але окей. Я можу з нею посидіти, — сказала Лінчина мама. — Адам має рацію. Домовся з подругами про суботній вечір.

— Мене совість замучить. Може, я краще повинна домовитися, щоб підтягнутися з математики?

— Наприклад, з Оскаром? — запитала мама з тим своїм виразом обличчя який Лінку жахливо дратував. Але донька вирішила не коментувати. Звичайно, вони вчилися разом з Оскаром у школі, і сюди він прибігав. І це було так приємно… І навіть якось казав, що вони могли б разом десь вискочити…

— І, може, зовсім не заради математики, — додала мама.

— Мамо!

— Ну, що? Тобі ж він подобається. Та й не зайве піти на якесь побачення…

«Може, — подумала Лінка. — Може, і справді». І раптом щось відчула. Якусь несподівану радість. Вона піде кудись як звичайна дівчина! Хіба не чудово? Крім того, мала Єва нарешті заснула.

— Я йду спати, — сказала Лінка. — Завтра важкий день.

І вона вже зовсім не була сумною чи пригніченою. Анітрохи!

На мить майнула думка про те, що мама сказала про виш. Щоб не вступати після школи. Що більше не обіцяла її підтримувати. Але зараз їй було однаково. Не хотілося про це думати. Лише про те, що її на кілька годин відпустять із в’язниці.

Ранок, звичайно, видався нелегким. Лінка нагодувала Єву о шостій, одяглася й рушила із візочком на зупинку.

Як добре, що існують низькопідлогові автобуси! Навіть не доводиться нікого прохати допомогти. Лінка подумала, що дитина й необхідність їздити візком дуже змінюють сприйняття дійсності. Уся мапа Варшави в її думках зароїлася червоними плямами із застережним знаком оклику. Східці! Немає ліфта! Східці! Деякі місця з мапи просто зникли, бо зробилися недосяжними або дуже незручними.

Вийшла неподалік багатоповерхівки, де мешкала Рута й за хвилину вже натиснула кнопку домофона. Рута досі була в піжамі. «Добре їй, — подумала Лінка. — Не треба ніде бігти». Хоча вона й захоплювалася Рутою, бо та доглядала двох дітей одночасно.

— Як справи? — запитала Лінка.

— Норм. Трохи важко, але даю раду. А в тебе?

— Та я теж якось даю раду, але мене це вже геть виснажує. Не можу пригадати, коли я востаннє спала довше, ніж три години поспіль.

— Потім буде легше. От побачиш, — відповіла Рута.

— Ага, як рак на горі свисне. А випускні от-от. Що буде, якщо я засну на іспиті? — засміялася Лінка. — Я ще збігаю до туалету? Добре?

Рута кивнула головою.

Уже в туалеті Лінка почула плач однієї дитини. Бруно. Тоді другої. Єва. За мить плач Бруно затих, а от Єва продовжувала репетувати.

Повернувшись до кімнати, побачила, що Рута годує сина. Єва досі кричала у візочку, тож Лінка швиденько взяла її на руки й пригорнула. Загалом вона б уже мала йти, але можна ще малу погодувати. Якщо вона досі тут. І раптом їй сяйнула думка, що така ситуація, мабуть, повторюється незрідка.

— І часто вони отак одночасно плачуть?

— Ні… не дуже. Але буває. Трапляється, що плач одного будить інше. Нічого не вдієш, хтось у цій ситуації мусить почекати, — відповіла Рута. — Найчастіше я тоді підігріваю молоко, а за цей час годую Бруно, а тоді твою доню.

Раптом Лінка уявила собі цю картину. Як Бруно смокче груди, а Єва чекає й невтішно плаче. Як вона завжди в програші. Адже кожна мати насамперед займатиметься власною дитиною. Хіба ні?

— Ага, — пригадала собі Рута, коли Лінка вже стояла у дверях. — Наступного тижня ми йдемо до педіатра. У вівторок. І я не зможу її доглянути. А в середу сама йду до лікаря.

— А ти не можеш перенести, щоб це вийшло все в один день?

— Навряд, — відповіла Рута. — Ти ж знаєш, як у наших поліклініках із цим.

— Так. Нічого, у найгіршому випадку не піду до школи, — зітхнула Лінка. — Може, небо