Пітер Хьог - Смілла та її відчуття снігу

— Це мої вени, — кажу я.

— Ви знаєте, де ми знаходимося, Ясперсен?

Я наливаю йому каву. Урс добре знає, яка кава йому потрібна. Маленька філіжанка. Чорна й отруйна, як один децилітр киплячої смоли.

— Я відчула запах Гренландії. Сьогодні на палубі.

Його спина виражає недовіру. Я намагаюся пояснити.

— Це вітер. Він пахне землею. І при цьому він холодний і сухий. У ньому лід. Це ми зустріли вітер, що віє з материкового льоду, над узбережжям.

Я ставлю перед ним філіжанку.

— Я не відчуваю ніякого запаху, — каже він.

— Наукою доведено, що затяті курці втрачають свій нюх. Від міцної кави він теж не поліпшується.

— Але ви маєте слушність. Сьогодні вночі, близько другої години, ми пройдемо мис Фарвель.

Йому щось від мене потрібно. Він не говорив зі мною з того дня, як я з’явилася на борту.

— Існує правило, за яким, проходячи мис, повідомляють про себе Гренландську льодову службу.

У Льодовому центрі я налітала 300 годин на «твін-оттері» Хевіленда і провела три місяці в бараках Нарсарсуака, малюючи льодові карти на основі авіазйомок, а потім відправляла їх факсом до Метеорологічного інституту, який передає їх для суден через «Радіо Скамлебек». Але я не розповідаю про це Лукасові.

— Дотримувати чи не дотримувати цього правила — справа добровільна. Але всі це роблять. Вони повідомляють про себе, а потім раз на добу виходять на зв’язок.

Він бере каву так, немов це ліки від головного болю.

— Якщо тільки плавання не протизаконне. І якщо не хочуть приховати свого руху. Якщо не повідомити про себе Льодову службу, то й Данській береговій службі нічого не повідомлять. І поліції.

Всі говорять зі мною про поліцію: Верлен, Марія, Яккельсен. А зараз ось — Лукас.

— Із власниками укладено угоду, що в дорозі бортовий телефон не використовуватиметься. Але я готовий зробити один виняток.

Спочатку ця пропозиція приголомшує мене. Мені здається, що я не справляю враження людини, якій необхідно повисіти на телефоні й поплакатися своїм родичам по «Радіо Люнґбю».

Потім мені сяйнула думка. Надто пізно, звичайно, але тим яснішим усе стає. Лукас думає, що я з поліції. Верлен так думає. І Яккельсен. Вони думають, що я переодягнений поліцейський. Це єдине розумне пояснення. Тому Лукас і взяв мене на борт.

Я дивлюся на нього. По ньому нічого не помітно, але, звичайно, він повинен відчувати страх. Напевно, страх був написаний на його обличчі вже при першій нашій зустрічі, тоді, коли він, відвернувшись, дивився у вікна казино. У його житті, безперечно, були сумнівні рейси. Але цей із самого початку дуже від них відрізняється. Цього плавання він боїться. Настільки, що навіть узяв мене на борт, будучи переконаним, що я щось розслідую. Що його вимушена поступливість забезпечить йому свого роду алібі, якщо на нього, «Кронос» та його пасажирів обрушиться закон.

Це помітно з його постави, з того, як напружено він тримається і, очевидно, намагається стежити за всім, бути присутнім всюди. З дисципліни, яку він підтримує.

— У вас є до мене які-небудь прохання?

Таке запитання не дуже звичне для нього. Він не співробітник благодійної організації і не начальник відділу кадрів. Він людина, яка віддає накази.

Я стаю за його спиною:

— Ключ.

— У вас є ключ.

Я стою так, що дихаю йому в потилицю. Він не обертається.

— Від шлюпкової палуби.

— Його конфісковано.

Я відчуваю його обурення. Моєю вимогою. Але найбільше тим, що його позбавили необмеженої влади головнокомандувача на судні.

Потім я запитую. Про те саме, про що Яккельсен запитував мене.

— Куди ми пливемо?

Його палець опиняється на морській карті, що лежить поряд з ним. Карті Південної Гренландії. На неї покладено отримане із станції в Юліанехоп прозоре пластикове факсимільне зображення ліній, кіл, штрихування і чорних як смола трикутників, що розповідають про скупчення льодів, видимість і айсберги. Уздовж узбережжя прокладено курс — повз мис Торвальдсен і потім норд-норд-вест. Лінія закінчується в районі західної частини країни, десь посеред моря.

— Це те, що я знаю.

Він ненавидить їх за це. За те, що його тримають у шорах, наче він маленька дитина.

— Але західний лід сходить униз аж до Хольстейнсборґа. І це вам не жарти. Приблизно до району на північ від Сендре Стремфьорда. Далі цього місця мене плисти не змусять.

Я сіла поряд із Яккельсеном. По інший бік столу сидять Фернанда і Марія. Вони раз і назавжди об’єдналися проти світу чоловіків, що їх оточує. Мене вони не помічають. Неначе вони намагаються звикнути до того, як усе буде, коли я дуже скоро перестану існувати на цьому світі.

Яккельсен утупив очі в свою тарілку. На столі поряд з ним лежить його зв’язка ключів. Поклавши на стіл ніж і виделку, я простягаю праву руку, кладу її на його ключі, повільно суну їх по столу і скидаю собі на коліна. Під столом я обмацую їх усі один по одному, поки знаходжу той, на якому три літери «К» і цифра 7. Це ключ-провідник «Кроноса», який є і в мене. Але крім цього ключа у Яккельсена є ключ з літерою «Н». Судно ремонтували в Гамбурзі. «Н» означає Hauptschlussel.[33] Я знімаю його з кільця.

Потім кладу ключі, що залишились у зв’язці, назад і встаю. Він не поворухнувся.

У себе в каюті я тепло одягаюся. Звідти йду на ют.

Я йду не поспішаючи, тримаючись рукою за поручні. Це має виглядати як прогулянка.

Відстань у Північній Гренландії вимірюється в sinik — «снах», себто кількістю ночівель, яка необхідна для подорожі. Це, власне кажучи, і не відстань, тому що із зміною погоди і пір року кількість sinik може змінитися. Це й не одиниця часу. Перед близькою бурею ми з матір’ю проїхали без зупинки від Форсе Бейдо Іїти — відстань, на якій мали бути дві ночівлі.

Sinik — це не відстань, не кількість днів чи годин. Це і просторова, і часова категорія, поняття з галузі простір-час, яке передає сукупність простору, руху і часу, що є самозрозумілою для ескімосів, але не піддається перекладу на жодну європейську розмовну мову.

Європейська відстань, звичайний паризький метр, — це щось інше. Це одиниця вимірювання для перетворювачів, для людей, які дивляться на світ виходячи перш за все з того, що світ потребує переробки. Інженери, військові стратеги, пророки. І картографи. Як я сама.

Вперше я серйозно зрозуміла метричну систему під час курсу топографії в Данському технічному університеті восени 1983 року. Ми обміряли парк Дюрехавен. З теодолітами й