Сол Беллоу - Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу

то від кори до серцевини, чи то від серцевини до кори; плоть впливає на дух, дух впливає на плоть; знову назад до духу, знову назад до плоті. Згідно з його уявленнями, це був надзвичайно динамічний процес. Я й сам часто поринав у роздуми про дух і тіло, вважав, що знаю і те, й те, – і тому не міг відразу з ним погодитися.

– Ви справді переконані, що все відбувається саме так, а не інакше, величносте?

Переконаний? Та більше, ніж переконаний. Його переконаність була несхитна. Він дуже нагадував мені Лілі, не менш тверду в своїх переконаннях. Віра в те чи те вкидала їх у справжній екстаз, і обоє були схильні до дивовижних висновків. Дафу любив розмовляти про свого батька Гміло. Наприклад, він сказав мені, що той у всьому, за винятком гриви та бороди, був схожий на лева. Зі скромності Дафу не згадував про свою схожість із левом, але я про цю схожість здогадувався, я помітив її вже тоді, коли він стрибав на арені, високо підкидаючи й ловлячи черепи. Розвиваючи переді мною свої теорії, він почав з елементарного спостереження, яке чимало людей зробили раніше від нього, – про те, що горяни схожі на гори, жителі рівнин – на рівнини, жителі узбереж та островів – на воду, скотарі («Скажімо, арнюї, ваші приятелі, сунго») – на худобу. «Мабуть, уперше це завважив Монтеск’є», – сказав Дафу і далі перейшов до нескінченних ілюстрацій на розвиток свого твердження. Такі схожості трапляються нам на кожному кроці, їх помічали й помічають мільйони людей: той, хто доглядає коней, має гриву, великі зуби й товсті жили, а сміх у нього скидається на іржання; собака завжди схожий на свого хазяїна; з плином років чоловік і дружина набувають дивовижної схожості. Простуючи за ним у царині наукових припущень у своїх зелених шовкових штанцях, я подумав: «А свині теж схожі на свого…» Але Дафу урвав мої міркування.

– Природа – великий імітатор, – провадив він. – А що людина – цар усього живого, то вона чудово вміє пристосовуватися. Вона – митець у галузі перетворень. Вона сама – витвір власного мистецтва, а надто у своїй тілесній формі. Яке вона чудо! Який тріумф! І яка жахлива помилка! Скільки сліз пролито і ще проллється!

– Сумна наша доля, якщо ваші міркування слушні, – сказав я.

– Тлінні рештки тих, чиє життя завершилося катастрофою, заповнюють гробниці та могили, – промовив він. – Прах возз’єднується з прахом, але потік життя не вичерпується. Еволюція триває, і ми повинні це пам’ятати.

Одне слово, він давав повне наукове пояснення того процесу, за яким формуються люди. Він вважав недостатнім твердження, що деякі тілесні немочі починаються з мозку. На його думку, там починається все.

– Я не хотів би знижувати рівень нашої дискусії, – сказав він, – але розгляньмо такий приклад: жінці раптом уявилося, що в неї на носі вискочив прищик, з її психіки надходить відповідний наказ, і уявний прищик стає реальним; а якщо дивитися в корінь, то навіть форма носа є почасти витвором її уяви, хоч ця форма й передається в спадок.

Моя голова раптом видалася мені легкою, мов Плетений з лози кошик, і я тупо повторив:

– Прищик? До чого тут прищик?

– Для мене він – доказ того, що суто психічні процеси призводять до зовнішніх змін, – сказав Дафу. – Але сама людина ні в чому такому не винна. Ми далекі від того, щоб бути господарями власного «я». Та хай там як, а все зароджується всередині. Хвороба – це мова нашої психіки. Це метафора, якою вона полюбляє висловлюватися. Адже ми говоримо, що квіти – це мова кохання. Лілеї означають чистоту почуття. Троянди – пристрасть. Стокротки – невідомо що. Ха-ха! Одного разу я прочитав усе це на вишивці диванної подушки. Але, і я кажу серйозно, психіка – поліглот, бо вона перетворює на зовнішні вияви не тільки страх, а й, приміром, надію. Існують щоки або й обличчя надії, ноги шанобливості, руки справедливості, брови безтурботності, і так далі.

Він був задоволений відповіддю, яку прочитав на моєму обличчі, що, мабуть, виражало розгубленість.

– Я вас приголомшив, чи не так? – запитав він.

Цар Дафу любив такі ефекти.

Під час однієї з цих розмов я сказав йому:

– Ви ж розумієте, що ця ваша ідея б’є в моє найвразливіше місце – невже я сам сформував свою зовнішність? Щиро признаюся, колись я неабияк переживав за свій образ і подобу. Фізично – я загадка для себе.

– Дух людини – в певному розумінні творець тіла, в якому він перебуває, – сказав Дафу. – Я ніколи не бачив такого обличчя, такого носа, як у вас. З погляду теми нашої розмови лише ця одна ваша риса – для мене справжнє відкриття.

– Але ви повідомили дуже прикру для мене річ, царю, – промовив я. – Більше засмучувався я, либонь, тільки в тих випадках, коли помирав хтось із моїх близьких. Чому я маю відповідати за свою подобу? Не відповідає ж за неї, скажімо, дерево? Якби я був вербою, ви не сказали б мені такого.

– О, не переймайтеся цим так дуже, – порадив він.

І став розтлумачувати мені свою теорію далі, наводячи всілякі приклади з медичної практики та з досліджень мозку. Він знову й знову повторював, що кора не тільки дістає сигнали від периферійних органів чуття, а й посилає назад розпорядження та накази. А як це відбувається насправді, які шлуночки мозку регулюють окремі функції, – щось він там казав про температуру, про гормони й таке інше, – цього я так і не зміг до кінця з’ясувати для себе. Дафу ще довго розбалакував про вегетативні функції чи про щось таке, я вже добре й не пам’ятаю.

А по закінченні нашої розмови він майже силоміць утелющив мені цілу купу книжок зі своєї бібліотеки, і я мусив забрати їх до себе й пообіцяти, що уважно ознайомлюся з ними. Ці книжки та журнали Дафу привіз зі свого інституту. Я запитав, як це йому вдалося, і він пояснив, що повертався через Малінді й там купив віслюка. Крім книжок, стетоскопа та апарата для вимірювання тиску крові, він не взяв із собою нічого – навіть одягу (навіщо він йому тут?) чи інших пожитків. Бо коли його покликали