Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

душили окисом вуглецю, який пускали з каністр. Якщо у жертв були золоті зуби, то їх позначали крейдяним хрестом на спині, щоб після смерті ці зуби видобути. Першими жертвами ставали діти — а їхні батьки отримували від лікарів брехливі листи про те, як вони померли під час лікування. Більшість із жертв програми «евтаназії» були німцями-неєвреями, хоча неповносправних німецьких євреїв просто вбивали взагалі без будь-якого відбору. На одній із установ працівники відзначили 10тисячну кремацію, прикрасивши труп квітами[519].

Завершення програми «евтаназії» співпало із Ґлобочниковою місією створити нову технологію для задушення газом польських євреїв. На серпень 1941 року, коли Гітлер призупинив програму, побоюючись внутрішнього спротиву, її працівники зареєстрували 70 273 смерті й створили зразок оманливого вбивства із застосуванням смертельного газу. Призупинення програми «евтаназії» залишило по собі групу поліцаїв і лікарів із низкою навиків, але без роботи. У жовтні 1941 року Ґлобочник викликав частину цих людей до Люблінського району, щоб ті обслуговували його установи планованого вбивства євреїв. Близько 92 із 450 осіб, що служили Ґлобочникові у завданні задушення польських євреїв газом, мали попередній досвід роботи в програмі «евтаназії». Найважливішим із цих людей був Крістіан Вірт, який здійснював нагляд над цією програмою. Як писав голова Гітлерової канцелярії, «значна частина моєї організації» мала застосовуватися «для вирішення єврейського питання, що пошириться на всі можливі наслідки»[520].

Досвід «евтаназійних» команд експлуатував не лише Глобочник. Газова фабрика у Хелмно, у Вартелянді також користала з досвіду програми «евтаназії». Тоді як Ґлобочників Люблінський район був місцем експериментів у рамцях Гімлерової програми «зміцнення німецькости», Вартелянд під керівництвом Артура Ґрайзера став місцем депортації: сотні тисяч поляків звідси вивезено до Генерал-губернаторства, а сюди з Радянського Союзу прибули сотні тисяч німців. Ґрайзер зіткнувся з Гітлеровою проблемою у меншому масштабі: після цього переміщення ще залишалися євреї, і на кінець 1941 року не видно було слушного місця для депортації, ґрайзер спромігся депортувати декілька тисяч євреїв до Генерал-губернаторства, але їхнє місце зайняли євреї, депортовані з решти Німеччини[521].

16 липня 1941 року рішення запропонував голова Sicherheitsdienst (СД) у Познані, регіональній столиці Ґрайзера: «Існує небезпека, що цієї зими всіх євреїв уже не вдасться прогодувати. Варто серйозно замислитися над тим, чи не полягало б найбільш гуманне вирішення в тому, щоб позбутися неспроможних до праці євреїв через використання якогось швидкодіючого препарату. Такий крок у кожному разі був би приємнішим, ніж дати їм померти від голоду». «Швидкодіючим препаратом» став окис вуглецю, що його застосовували у програмі «евтаназії». Газову вантажівку у вересні 1941 року випробували на радянських військовополонених; згодом такі вантажівки застосовувалися в окупованих Білорусі та Україні, особливо для вбивства дітей. Убивчим механізмом у Хелмно була газова вантажівка, нагляд над роботою якої здійснював Герберт Лянґе. Лянге вже душив газом неповносправних у рамках програми «евтаназії». З 5 грудня німці використовували установу в Хелмно для вбивства євреїв з Вартелянду. У 1941 чи 1942 роках у Хелмно загинув 145301 єврей. Фабрика у Хелмно діяла доти, доки єврейське населення Вартелянду зменшено посутньо — до меж функціонального табору праці всередині Лодзького гетто. Але вбивства призупинилися на початку квітня — саме тоді, коли у Люблінському районі вони лише починалися[522].

Бєлжець мав стати новим зразком — більш ефективним і тривалішим за Хелмно. Спільно з Віртом Ґлобочник постановив збудувати постійну установу, в якій можна було б душити газом відразу багатьох людей за стінами (як у програмі «евтаназії»), але в якій окис вуглецю можна було б надійно генерувати з допомогою моторів внутрішнього згорання (як із газовими вантажівками). Це означало, що замість стаціонарної вантажівки, як у Хелмно, мотор із машини виймали, трубами сполучали зі спеціально збудованою газовою камерою, цю камеру оточували огорожами, а тоді залізницею поєднували фабрику смерті з населеними центрами. Такими були прості інновації Бєлжця, але їх було достатньо[523].

Нацистський провід завжди вважав, що в осерді єврейської «проблеми» стояли польські євреї. Німецька окупація розділила колишніх польських громадян-євреїв на три різні політичні зони. Станом на грудень 1941 року близько 300 тисяч польських євреїв жили у Вартелянді та інших польських землях, що їх анексувала Німеччина. На них чекала смерть від газу в Хелмні. 1,3 мільйона польських євреїв по східний бік лінії Молотова-Рібентропа від червня 1941 року гинули під час розстрілів, більшість із них — у 1942 році. Найбільшою групою польських євреїв під німецькою окупацією були ті, що жили в численних гетто Генерал-губернаторства. До червня 1941 року землі генерал-губернаторства містили половину довоєнного населення польських євреїв, близько 1 мільйон 613 тисяч осіб. (Коли після німецького вторгнення в Радянський Союз до Генерал-губернаторства додано галицькі землі, кількість євреїв у Генерал-губернаторстві досягла близько 2 мільйони 143 тисяч. Півмільйона галицьких євреїв, на схід від лінії Молотова-Рібентропа, загинули від куль)[524].

Коли у березні 1942 року Гімлер з Ґлобочником розпочали вбивства польських євреїв Генерал-губернаторства, політика їхня недвозначно мала за мету знищити значне єврейське населення в Європі. 14 березня 1942 року Гімлер ночував у Любліні й розмовляв із Ґлобочником. Через два дні німці розпочали депортацію євреїв з Люблінського району до Бєлжця. Увечері 16 березня у Любліні вони зібрали близько 1 600 євреїв, що не мали документів на працю, вивезли їх і задушили газом. У другій половині березня 1942 року німці — село за селом і містечко за містечком — почали чистку Люблінського району від євреїв. Герман Гефле, Ґлобочників заступник, який відповідав за «переселення», очолював штаб, що розробив необхідну технологію. Євреїв із менших гетто переселено в більші. Тоді євреїв із небезпечними зв’язками, підозрюваних комуністів і ветеранів Польської армії розстріляно. Останній підготовчий крок передбачав відбір із населення молодших чоловіків та інших осіб, що вважалися працездатними. Цим надано нові документи[525].

На захід від лінії Молотова-Рібентропа німці облаштували все так, щоб обмежити свою участь у власне вбивствах. На знищення гетто звернено його ж установи, його юденрат і єврейську поліцію. Люди Ґлобочника розпочинали акцію в певному місті з того, що зверталися до місцевої поліції безпеки, а тоді збирали загін німецьких поліцаїв. Якщо німці мали в розпорядженні єврейський поліційний загін, як було у більших спільнотах, то роботу зі зганяння інших євреїв для перевезення виконували єврейські поліцаї. У містах єврейської поліції було набагато більше, аніж німців, що віддавали їй накази. Оскільки у єврейських поліцаїв не було зброї, то застосовувати силу вони могли лише проти своїх. Іноді на допомогу