Шаграй Наталія - Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія

- А що з цими охочими до жертвоприношення?

- Компанія там соловейками виспівує. У дідугана плани були не балуйся. Замахувався на друге життя. Хлопці там прозрівають від запланованих обрядів. По їхній задумці старшого близнюка мали принести в жертву в кривавий місяць. Бо саме він мав передати силу роду дідугану. А до того Еміль мав померти. І дід став би єдиним спадкоємцем роду. Я в тій хворій уяві так і не розібрався, чому мало бути стільки смертей…І, здається, що дідуган якось нацьковував нечисть на Еміля. А коли нечисть не допомогла, то влупили прокляттям, а коли зрозуміли, що й те не спрацювало, то занервували.   

Я скривилася. Усі ми трохи почуваємо тугу за часом коли були молоді. Бо, здається, що молодість, то не просто період, то стан душі. Пора відкриттів, пошуків та реалізацій найбожевільніших ідей. Час необмежених можливостей, найсміливіших прагнень та перспектив. Час заповзятості та енергії. Час, коли ти розправляєш крила й підкорюєш нові вершини. Так це чудовий період. Проте молодість – це ж не втілення єдиного людського ідеалу. Нехай нас старість інколи й лякає, але з роками людина стає мудріша та щасливіша. Як жартують, старість – це чудово, коли взяти до уваги інший варіант. А от невтомний дідуган вирішив все обіграти…

- М-м-м, доля доволі наполеглива пані, вона не тільки веде за собою, вона ще й, особливо впертих тягне, - пробурмотіла я, наклавши почуте від відьми на слова Зоряна.

- Ага! А ми з тобою непогано так попрацювали разом. Скажи? – радісно вишкірився він.

Задумливо втикаю в його очі. Ті очі - це немов два бездонних озерця і неясно, що з тієї глибини вигулькне й куди затягне…

- Ага! Попрацювали. Якось, - пробурмотіла я, ще десь витаючи у тій давній історії. Я ще й досі не могла повірити, що історія може тягнутися з таких глибин…Ой, можна подумати, що те грайливе кошеня, то теж нормально?

- То це, я подумав, може ми ще з тобою якось попрацюємо? – чарівно так запропонував він й швиденько запхався моїм морозивом.

Мовчу й дивлюсь на цю нахабну морду.

- Та візьму я тобі ще того морозива. Можу хоч кожен день по кілограму тобі його носити.

- Я не прихильник заковиристих рухів, - відмахнулася я від його пропозиції.

- Ясно! Але ж повернувшись в місто, каву зі мною ти зможеш випити?...Інколи?... Колись? Справу ми з тобою розкрили. То я виставляюсь. Це ж треба відсвяткувати, а то удачі не буде. 

- Ти ж в курсі, що тільки-но вигадав новий обряд?

- Святкувати перемогу, то старий і добрий обряд, - неохоче перевів він погляд з моїх губ до очей.

В його погляді градієнтні переливи синього нагадують захід бабиного літа. Теплі кольори переплетені з холодними металевими несуть чуттєвість, могутність й свободу. Кожна секунда повільно затягує в глибини його єства додаючи чуттєвого тепла й розкриваючись темними відтінками. В його погляді обіцянка зі звучання пряно-алкогольних нот британського джина, свіжості ямайського лайма й легкого дотику солодкого багамського апельсина. Й, немов тепле молоко нірвани прокотилося венами. Аж смикнулася від тих відчуттів.

- Я ж ця…«відьмочка», куди тебе тягне? – перелякано задзвенів мій голос.

- Та я вже звик до твоєї магії. Майже, - поспішив поправитися він.

- Мені б так…- видихаю й хапаюсь за чашку та роблю кілька ковтків.

Сум’яття накриває дев’ятим валом, його відголос цапнув й кошеня, воно заметалося здіймаючи ще більшу бучу. Видихнула. Ці короткі подорожі до чужих душ…бентежать. Зорян мені подобається…Однозначно він не залишає мене байдужою. Й мені трохи страшно занапастити усе те таке ще мерехтливе…Кошеня нарешті спинилося повело носиком, тріпнуло вушками й скроїло цікавий такий вираз на мордочці, після чого закрило лапкою очі й швиденько зникло.

- То я розраховую на каву? – за посмішкою на обличчі він ховає невпевненість.

- Зі мною ти можеш розраховувати не тільки на каву, але й на неприємності. Знаєш з розряду «Як я отримав відьму й що з цією проблемою робити?». Ти готовий? 

- Як піонер, завжди готовий, -  з полегшенням видихає він.

  На мить зависаю розглядаючи його. Він будує плани на наше повернення. Запитує чи не хочу я ще на екскурсію сходити, розповідає свої враження…З ним панує впевненість. Якщо після розмови з Марфою й тих обмальованих перспектив мене активно трусило, то з ним мені не страшно. Й це відчуття захищеності підкупає. Я не знаю, що буде далі, я не знаю, що впаде на наші голови і як ми з тим справимося…

- Не пошкодуєш? – зривається з моїх губ те, що мене лякає.

- Я – ні! А ти? – після довгої паузи повертає він мені запитання.

А я не знаю, що відповісти, можливо все буде таким жахливим, що я пошкодую, що втягнула його. А він не зводить з мене очей, спокійно витримує моє внутрішнє метання, а потім важко зітхає.

- Селено, ми ж переконалися, що ніхто з нас майбутнього не передбачає. Не заморочуйся тим, що ще навіть не настало. Не бійся того майбутнього. Живи сьогодні. А там по ходу розберемося.

- Тебе можна приймати, як особисте заспокійливе, - бурмочу я.

- Я взагалі класний! – сміється він.