Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький

Здичiлий i звiрюкуватий Маховський скомандував жовнiрам. Жовнiри випалили з рушниць, i Виговський звалився i, як снiп, впав на одвологлу землю.

- Невже я впав од польських куль? Невже мене вбили поляки, котрих я так любив? - промовив Виговський i вхопився за серце. Жменi його були повнi кровi. Вiн махнув рукою i забризкав кров'ю лице й очi Маховському... - Олесю моя дорога! Сину мiй! - ледве промовив Виговський, i його голова впала на землю.

Збiглися мiщани та козаки, внесли в хату мертвого Виговського i поклали на лавi. Хоч Виговського не любили за його прихильнiсть до Польщi, але лиходiйний вчинок полковника Маховського, котрий без суду й позвiв покарав смертю сенатора i воєводу, цей розбiйницький, самоправний вчинок збурив увесь Корсун i пiдняв усiх проти Маховського. Маховський мусив тiкати з Корсуна.

Звiстка про убiйництво Виговського швидко дiйшла до Бара. В Барi добре знали Маховського, знали звiрячi норови цього польського гайдамаки. Виговська вся отерпла й охолола, зачувши про такий самоправний вчинок Маховського. Вона впала, як снiп, на руки своєї приятельки Грушової та невiстки Стеткевичевої.

В Барському замку все стривожилось. Усi сподiвались, що лютий Маховський, ворог покiйника Виговського, от-от незабаром з'явиться з своїм полком пiд Баром, нападе на замок, спалить, знищить i заграбує усе добро, повбиває усю сiм'ю й рiдню Виговського.

Комендант замку, брат Виговської, Юрiй Стеткевич зараз дав приказ полагодити вали та частоколи кругом замку, звелiв лаштувати гакiвницi, поставити їх на валах, на баштi узброїв двiрських козакiв, навiть наймитiв, подававши їм рушницi. Чутка про убiйництво Виговського швидко пiшла по околицях. Дрiбна православна шляхта, близькi й знайомi Виговського, православнi пани сполохались: вони боялись, що загiн Маховського от-от вчинить напад i вирiже впень усiх православних шляхтичiв, прихильникiв Виговського. Шляхта повтiкала до Бара, зiбравши спохвату деякi дорожчi повитки та скарби. Увесь замковий двiр сповнився втiкачами. Дiти пiдняли плач, жiнки поперелякувались, поховались в садках за валами, в льохах, в пивницях. Юрiй Стеткевич давав усьому лад та порядок, роздавав харч втiкачам, роздавав рушницi та усяку збрую.

Виговська боялась i за своє життя, i за життя свого сина. Юрiй Стеткевич звелiв їй i всiм женщинам лаштуватись в дорогу, щоб переховатись в густих лiсах, доки мине небезпечнiсть. Позапрягали карети та шарабани, набрали чимало харчiв. Виговська й Маруся Стеткевичева з Грушовою позабирали скарби i поховали їх в возах. Забравши на вози усiх женщин та дiтей, Юрiй Стеткевич завiз їх в густi барськi лiси i сховав в страшнi гущавини грабового лiсу в глибокiй долинi, куди трудно було доступитись загонам Маховського. В узькiй долинi на маленькiй прогалинi, закритiй кущами лiщини та вiльхи, пiд самим грабовим лiсом поставили вози та шарабани. Весна була рання, але холодна й вiтряна. Одвологла мерзла земля пустила густий опар, неначе курiла димом. Усi позлазили з возiв i поставали мовчки мiж грабами та столiтнiми дубами: усi боялись навiть голосно говорити. Земля на прогалинцi вкрилась зеленою травою. Синiй та бiлий ряст манячiв помiж кущами. Жовтогаряча кульбаба вкривала прогалину, неначе хто розкидав по травi зiрки. Остапко й весела дочка Юрiя Стеткевича Христина кинулись бiгати по травi та рвати ряст i заговорили голосно. Малий хлопець почав перегукуватись з Христиною. Виговська впинила їх i заборонила говорити голосно. Усi притихли й ущухли i говорили тихенько, неначе коло домовини, в котрiй лежав покiйник.

Настав вечiр. Вже й надворi смерклось. Виговська не звелiла розкладати багаття, щоб часом жовнiри Маховського не вглядiли диму та огню i не догадались, де вона ховається. Вiтер жалiбно гув мiж голим гiллям. Лiс коливався на взгiр ях зверху донизу, неначе море на вiтрi, а в долинi в затишку було тихо. Чорна нiч впала на чорний лiс i неначе вкрила його трауром по Виговському. Їжа нiкому не йшла на думку. Усi полягали в шарабанах i поснули мiцним сном. Спали й погоничi на соломi на возах. Тiльки конi, попривязуванi коло возiв, хропли та прихкали, тереблячи на ввесь рот овес.

Одна Виговська не спала. Сон втiк од її очей i неначе сховався в густому лiсi. Вона сидiла в здоровому шарабанi коло сонного Остапка, i важкi, сумнi думи низько похилили її голову, як важкий снiг похиляє гiлля зеленої сосни. Зiйшов мiсяць i блимнув через тонкi хмари, що гнались одна за другою, неначе бiгли навипередки. Блиснув мiсяць, i вирнула з чорної темряви постать Олесi, вся закутана в сумний чорний убiр, виглянуло її повне зблiдле лице, смутне чоло та заплаканi очi. Вона згадувала свої дiвочi лiта молодi, згадувала, як вони побрались з Виговським, пригадала свої палкi мрiї, котрi Виговський справдив неначе якимись чарами, згадувала i його самого, як углядiла його колись на баскому конi в Києвi, всього в оксамитi, в кармазинах, в золотi, пишного й гарного, як намальованого на картинi. I сльоза за сльозою покотилась з її очей i впала на її повнi бiлi руки...

- За що ти. Боже, наслав на мене одну таку велику кару? За якi мої провини? - тихо промовила Виговська i пiдвела свої смутнi очi вгору.

А над лiсом пишно блищав мiсяць i неначе летiв назустрiч швидким хмарам. Лiс шумiв на горах, аж гiлля гнув i не дав одповiдi. Виговська пригадала звiрячий вид Маховського. Коло неї в ногах стояла рушниця, набита набоєм. Помста закипiла в її серцi, як окрiп на великому жару. Вона вхопилась руками за рушницю i була б рада, якби Маховський в той час напав на табiр, всадити йому кулю в самiсiньке серце.

Три днi й три ночi ховалась Виговська з приятельками в лiсах. Виговська, Грушова i всi женщини держали напоготовi набитi набоями рушницi провсякчас. До Бара дiйшла звiстка, що Маховський повернув на Черкаси i не має на думцi вчинити напад на житло Виговського. Тодi Виговська вернулась в замок i послала вiрного шляхтича до Корсуна просити в Маховського, щоб вiн вернув їй тiло Виговського.

Виговська спостерегла, що на Українi починається велика Руїна, що пробувати в Барi неспокiйно й небезпечно од усякого нападу i полякiв, i козакiв. Вона постановила перебратись на життя в Руду, в далеку Галичину, куди не заходили нi польськi, нi нiмецькi загони. Брат Виговської Юрiй зараз-таки, не гаючи часу, перевiз все її добро в Руду.

Виговськiй вдалося таки випросити в полякiв тiло свого чоловiка i вона поховала його в скитi коло Гнiздичевської