Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

— Генератор ви одержите завтра і ще п'ять разів встигнете його змонтувати. Пуску він не затримає. А що ж потім будемо робити?

Полоз явно не знав, що відповісти. Робота на будівництві захопила його цілком, і думати про майбутнє просто не залишалося часу.

— Шкода мені відпускати тебе, Полоз, а, мабуть, доведеться.

— Куди відпускати?

— На старе місце.

— Як на старе?

— Дуже просто. От ходиш ти зараз у військовому, тільки петлиць на комірці немає. А там пришиють петлички, красивий станеш. Ти в яких частинах служив? Літав?

— Літав.

— Ну, от і знову літатимеш. Шкода мені тебе відпускати, але сьогодні одержав наказ — треба тебе і ще кількох відпустити для роботи в армії. — Валенс провів рукою по аркушику паперу, де було виписано в стовпчик прізвища.

Полоз промовчав.

— Закінчиш завод, здаси свою теплоелектроцентраль, і попрощаємося. А за все, що ми тут говорили, не турбуйся. Все буде точно в строк прислане. І Соколовій теж скажи, щоб не нервувалася. Ми вас не затримаємо.

Валенс підвівся. Вони попрощалися. Інженер вийшов.

Увечері він уже їхав на будівництво. Вагон похитувало. Полоз лежав на лавці, і сотні думок роїлися в його голові. Десь у серці жило відчуття тривоги. Інженер добре знав це відчуття. Воно з'являлося завжди перед великими змінами в житті, коли спочатку доводилося починати великі справи.

Значить, знову літати, значить, знову вітер надхмар'я. Знову слухняні і точні рулі під руками.

Він подумав про Соколову, про те, що зараз доведеться на якийсь час з нею розлучитися, і спохмурнів.

Над аеродромом пливе ясний льотний день. Високо-високо в піднебессі кружляють літаки. Вони знімаються з зеленої трави, потім знову сідають, щоб знову злетіти }гору. Вони пролітають низько над землею, щоб зникнути в прозорій млі надхмар'я. А інколи в зовсім чистому небі блискає сонячний зайчик або несподівано з'явиться біле димне кільце — це невидимі на великій височині літаки, це льотчики привчаються до висотних польотів.

Василь Котик стояв правофланговим у невеликій шерензі майбутніх льотчиків. Багато змін у його житті сталося за недовгий час. Довелося сісти за парту і знову згадати все, що вчили у школі, зрозуміти, що таких знань мало для того, щоб стати льотчиком. І тому завзято накинулися молоді Котики на книжки. Те, що люди в звичайних умовах проходять за роки, тут доводилося проходити за місяці. Це було стократ важче, ніж будувати найвищий і найскладніший тепляк.

У хвилини спочинку вони виходили з класів і лабораторій на аеродром, і кожен літак, який здіймався з зеленого поля в повітря, викликав у них гостру заздрість.

Як мріяли вони про ту хвилину, коли, нарешті, сядуть у кабіни, так само легко злетять у повітря до високих, ледве помітних на синьому небі пір'їстих хмар.

І от мрія їх починає здійснюватися. Правда, це ще дуже далеко від самостійних польотів, інструктор ще тільки розказує про основні елементи управління літаком. Все це вони вже давно знають з теорії, але тут, на зеленому полі, кожне слово звучить інакше.

— Що ж, починаємо, товариші учльоти.

Літак кожної хвилини готовий злетіти. Вже давно сидить у передній кабіні інструктор. Зникли великі лопаті гвинта, перетворившись на велике тіньове коло. Реве мотор, і потужний струм повітря летить від гвинта назад, пригинаючи низеньку травицю.

Раптом замовкає мотор. Інструктор вистрибує з кабіни на землю. Все готове до польоту. Інструктор підходить до хлопців і наказує першому сідати в літак. Обережно ступаючи по траві, підходить Василь до літака. Він спритно перекидає своє тіло за борт і сідає. «Зараз полетимо», думає він, і серце солодко завмирає. Інструктор сідає на своє місце, і, ховаючись від потоку вітру за прозорий козирок, відчуває Котик, як вібрує і здригається літак. Ще кілька слів команди. Ревіння мотора стає на одну поту вищим. З-під коліс прибирають трикутні колодки. Поважно похитуючись на товстих шинах, літак рушає.

Котик озирається назад. Товариші стоять непорушно, і на обличчі в кожного написане таке хвилювання і така заздрість, що Василь мимоволі всміхається і думає: «Це зовсім не страшно».

Літак біжить все швидше, раптом ревіння мотора стає глухішим, і в ту ж мить земля різко іде вниз. Котикові стає трохи страшно, але почуття це відразу ж зникає. Надто багато цікавого розкривається перед його очима, щоб думати про страх. Літак вже набрав чималу висоту і тепер летить, роблячи велике коло над аеродромом, будівництвом і авіашколою.

Василь бачить малесеньких людей на будівництві, пізнає кожен цех, кожну дільницю. Все це здається йому намальованим або зліпленим з глини, як ті макети, що стоять у лабораторіях авіашколи. Він дивиться на теплоцентраль і з усмішкою згадує той день, коли з братами милувався польотом літаків. Може, і зараз хтось дивиться знизу на його літак.

Мотор раптом замовкає. Вітер свистить і грає у розчалках крил. Котик інстинктивно хапається за борти кабіни, але боятися, очевидно, нічого — спокійно сидить у передній кабіні інструктор. Літак знижується. Ось знову заревів мотор. Ще хвилина, і літак уже стоїть на землі. Котик стрибає на землю.

До нього підбігають товариші, про щось запитують, Котик машинально відповідає, йому зараз не до запитань: з очей не зникає велична картина землі з висоти польоту. Інструктор вітає його з першим повітряним хрещенням. За мить літак знову здіймається у повітря. Микола Котик вилетів у свій перший політ.

А коли за кілька годин вони, всі десятеро, повертаються назад у класи, Василь питає інструктора:

— А коли ми вже справді будемо літати?

— Не