Василь Григорович Ян - Чінгісхан

врятувати Гюль-Джамал, але обоє зникли у бурхливих потоках… В одному місці, де відкрилася височина, знайшли двоє тіл: Гюль— Джамал і Кара-Кончар лежали одне біля одного, і маленька ручка туркменки була затиснута в могутній долоні Кара-Кончара…

Мадах закінчував свою казку повчанням: «Кохання з справжнього потягу — це таке кохання, яке кінчається лише разом зі смертю…»[127] Коли ж при цьому дівчата плакали, то мадах говорив: «Досвідчені люди мені переказували також інше, нібито звістка про смерть Кара-Кончара у хвилях Джейхуну брехлива, — він виплив з потоків ріки на своєму вороному коні і врятував Гюль-Джамал. Він повіз її в глибину Каракумів до своєї юрти поблизу криниць Бала-Ішем. Там вони прожили щасливо багато років, чого і вам усім бажаю!»

Розділ десятий
ХАДЖІ РАХІМ У ЮНОГО БАТУ-ХАНА

Не зневажай кволе дитинча, — можливо, це маля лева.

(Арабська приказка)

Хаджі Рахіму пощастило з труднощами пробратися між бешкетуючими монгольськими загонами і прибути до табору Джучі-хана. Прив’язана на ковпаці дервіша золота пластинка з соколом оберігала його і привела до білої юрти правителя північно-західного улусу великого царства монголів. Хаджі Рахім чув, що Джучі-хан, старший син грізного Чінгісхана, був єдиний з усіх близьких до монгольського володаря осіб, хто наважувався з ним сперечатись. Але говорили також, що Чінгісхан не довіряв своєму первісткові і завжди підозрював його у спробах змови. Тому Чінгісхан призначив його правителем найвіддаленішого, крайнього улусу, де більшу частину земель ще доводилося завойовувати. Чінгісхан сказав тоді синові: «Віддаю тобі всі землі на захід так далеко, як може ступити копито монгольського коня!»

У білій юрті на низькому троні сидів, підібгавши ноги, Джучі-хан. Він був схожий на батька високим зростом, ведмежими повадками і холодним поглядом зеленкуватих очей. Від безбородих монголів він відрізнявся довгими вусами і вузькою чорною бородою. Майстерно вплетене в бороду кінське волосся переходило в тонку косичку, яку Джучі закидав за праве вухо. Перед троном на колінах, зігнувшись до землі, покірно чекав милості великого володаря натовп прохачів: і ханів, і улемів, і купців, і простих городян.

Хаджі Рахім, голосно повторюючи: «Я-гу-у, я-хак!» і переступаючи через схилені спини, пройшов просто до трону Джучі-хана і зупинився, спираючись на посох.

Пильним, похмурим поглядом втупився Джучі-хан у дервіша й спитав.

— Чого просиш, кипчацький шамане?

Хаджі Рахім пояснив, що приніс власноручного листа великого візира Махмуд-Ялвача.

— Чому так пізно? Я жду листа давно.

— Я був в обложеному місті Гурганджі.

— Значить, ти був разом з моїми ворогами?

— Так. Я як лікар допомагав пораненим.

Хаджі Рахім розпечатав кінець посоха, заліпленого воском, і витягнув згорнутий аркуш паперу з червоною печаткою. Писар Джучі-хана розгорнув аркуш і оглянув його з подивом.

— Тут написано всього троє слів: «Цій людині вір!»

— Ясно і достатньо! — сказав Джучі. — Приведіть мого сина Бату-хана!

Нукери побігли й швидко повернулись. Попереду стрибав хлопчик років дев’яти з невеликим луком і трьома червоними стрілами[128]. Він виривався від двох дідів, які намагалися вести його під руки. Підбігши до Джучі-хана, хлопчик звичним жестом упав на коліна, торкнувся лобом килима і схопився, позираючи на всіх іскристими карими очима.

— Ось мій син Бату-хан! — сказав Джучі, скоса позираючи на хлопчика. — Я просив відданого Махмуд-Ялвача прислати вченого мірзу, який навчив би мого сина читати, писати і говорити тією мовою, якою розмовляють мої нові піддані, жителі Хорезму. Чи зумієш ти бути таким учителем?

— Я можу навчити хлопчика читати книги туркменські, перські і арабські і зроблю це з радістю, — відповів Хаджі Рахім. — Я тільки не вмію пояснювати священні книги, як це роблять імами в мечетях. Я навчаю по тих книгах, у яких описуються мандрування по всесвіту і в яких говориться, що таке добро і зло, любов до рідної землі і обов’язок кожної людини…

— Це корисно і добре! — сказав Джучі. — Такий учитель допоможе здерти з мого сина шкуру степового дикуна і зробити його правителем народів. Бату, слухайся твого нового вчителя! А тобі, мірза, дозволяю бити мого сина тростиною…

Хлопчик одвернувся.

— Якщо він розповідатиме мені про богатирів і про війни, я, можливо, стану його слухати!

Хаджі Рахім відповів хлопчикові:

— Я тобі розповім про завоювання румійського полководця Іскендера Дворогого. Цей цар, бувши зовсім молодим, завоював багато країн, де у царів було більше, ніж у нього, і зброї, і скарбів, і війська, але Іскендер все ж таки їх розбив…

Хлопчик повернувся до дервіша і з цікавістю став його розглядати.

— Яким чином хан Іскендер досяг таких перемог? — спитав Джучі-хан.

— Кажуть, що коли про це спитали самого Іскендера, він нібито відповів: «Не пригнічував я підданих завойованої країни…»

Джучі-хан подивився на свого сина й сказав:

— Мій батько, єдиний і найвеличніший Чінгісхан завоював половину всесвіту, а Іскендер Дворогий — другу половину. Що ж лишається завоювати тобі, Бату-хане?

Хлопчик, не задумуючись, відповів:

— Я відніму ці землі в Іскендера!..

З цього дня Хаджі Рахім залишився в таборі Джучі-хана, ставши учителем його сина Бату. Він навчав його кілька