Олексій Михайлович Волков - Переможець отримає все

class="book">— A-а… я так розумію, що ти людина, у якої розум на місці? Тямиш, де і про що можна розповідати?

— Звісно, — відповів йому Віктор. — Можете не хвилюватися.

Ноги самі відраховували сходинки донизу — одразу по дві. А Віктор знав, що за мить без зайвих думок вставить оці слизькі вологі ключі в замок нової машини. Він поспішав. Надзвичайно сильно схотілося хоч раз… хоча би ще один раз побачити світло того вікна.

Нехай навіть на ньому будуть затягнуті штори.

* * *

Його застали зненацька. Відчинивши двері, Віктор побачив метра власною персоною. Войтович широко всміхнувся й підняв руку догори:

— Привіт творцям національної поп-музики! — Вигукнув з порога.

Віктор застиг у дверях, спантеличений, не знаючи, як поводитися.

— Ну що, прийматимеш, чи ні? — запитав метр.

— Авжеж, я радий, звичайно… — пробурмотів Віктор, даючи дорогу несподіваному гостеві і спрямовуючи його на кухню. — А ви що, самі?

— Звісно, ні! Куди ж я без нього? Без своєї візитної картки? — саркастично скривився Войтович.

— То де ж Тарас?

— Де? У машині!

— А чому не йде? — механічно продовжував питати Віктор, посуваючи гостеві затертий, ще «рідний» стілець цієї хати й думаючи, як вийти зі становища, оскільки не був готовим до прийому гостей.

— А зірки такого рівня не звикли ходити самі. — Скривився Войтович. — Їх належить запрошувати, з відповідними почестями. До того ж він не знає, як проїхати поміж твоїми деревами. Застряг і стоїть. А на розвідку іду, як зазвичай, я. Мене ж ніяка собака не впізнає. А того — тільки пильнуй, щоб на сувеніри не роздерли — тоді лишуся без шматка хліба. Отак вожу, наче контрабанду. Тільки даішникам показую, немов перепустку, — діє бездоганно. Одразу відпускають.

Войтович зацікавлено розглядав стіни кухні та закіптюжену грубку.

— Я зараз, — сказав Віктор. — Дві секунди, приберу в кімнаті, бо щойно встав, і біжу по Тараса.

Він прожогом кинувся до кімнати і, пересунувши невеличку стару шафу, затулив те, чого не мав бачити ніхто. Ліжко давно було зібране — тут уже він збрехав. Обдивившись навколо, Віктор вискочив у садок. Той самий знайомий сріблястий джип стояв, незграбно застрягши між трьома кривими яблунями. Відчинивши водійські дверцята, Віктор скочив на сидіння, яке вже чекало на нього.

— Ну ось, тепер ми врятовані, — замість вітання сказав Лема, звівши долоні до неба і звертаючись до дівчини, яка сиділа позаду.

Завівши машину, Віктор привітався із суперзіркою так, наче тільки вчора бачилися, і увімкнув передачу. Дама дивилася на нього явно підозріливо.

— Це один із найкращих автопілотів сучасності, — представив його Тарас, — тому не виключено, що ми зможемо дістатися додому на необдертій машині. — І без переходу — до Віктора: — Ти вже пробач за несподіваний візит. Їхали з Чехії через Польщу. Ти ж знаєш, маршрутами Сергійович керує. Та він усім керує — я тільки рота роззявляю. Ну і, звичайно, з жінками знайомлюся також без його порад.

Дівчина тільки фиркнула, почувши це зауваження. Вируливши хитромудрою траєкторією із глухого кута, Віктор проскочив з іншого боку і припаркував джипа біля новенької «вісімки», що стояла традиційно під вікном.

— Ходімо. — Відчинив дверцята Віктор, віддаючи йому ключі.

— Уперед, — скомандував той, але дама лише ображено відкопилила густо фарбовані губки:

— А мене ніхто не запрошував…

— Пробачте, — мовив до неї Віктор, — просто гості Тараса — автоматично й мої гості. Прошу вас, мені буде приємно.

На додачу він простягнув їй руку, допомагаючи вийти з високої підніжки джипа. Вона глянула дещо підозріливо, але зацікавлено на вишкіреного леопарда на м’язистому плечі й запитала:

— А він не вкусить?

— А він таких не кусає, — встряг Лема. — Приголубити може, але не вкусить — це точно, не бійся.

Не надто вдоволена його встряванням, вона вийшла з машини, озирнулася довкола і з дитячою безпосередністю запитала, показуючи на хату:

— Куди — сюди?!

— Так, — сказав Віктор, — апартаменти скромні, зате запрошення цілком щире.

Він провів гостей до кімнати, де до них приєднався й Войтович.

Витягши кілька банок консервів та каву, Віктор поставив на стіл пляшку коньяку. Войтович розповідав йому про плани творчої групи, Тарас щось упівголоса пояснював дівчині, а та капризно крутила носом. Скоро нехитрий стіл було накрито, і метр підняв склянку:

— Ну, за успіхи!

Усі випили, і Тарас із запізненням представив господарю свою теперішню пасію. Здавалося, найбільше бентежило дівчину те, що цей чоловік не кидає на неї крадькома оцінюючі поглядів. Можливо, навіть, вона вважала таку поведінку нетактовною щодо себе. Вона позиркала по кутках, з'їла зо дві маслини й пішла в садок — «подихати».

— Ну, до справи, — сказав Войтович. — Значить, Вітю, слухай мене уважно. Планується концертна програма із твоїх пісень. Тепер уже — виключно твоїх. Це забаганка Тараса, але я не проти. Справа пішла, причому більш ніж успішно. Гадаю, і ти це відчуваєш.

— Сьогодні він ще не відчув, — встряг Лема, який, відкинувшись на дивані, незворушно посьорбував коньяк.

— Ти правий. Це я між деревами спантеличився — усю пам'ять повідбивало.

Войтович дістав із внутрішньої кишені запаяний поліетиленовий пакетик з доларами й поклав перед Віктором на стіл.

— Це те, що з нас, так би мовити, на даний момент.

— Дякую, — сказав Віктор, — не варто було турбуватися.

— Варто, — посміхнувся Войтович, — повір мені. Так ось, на порядку денному така програма, можна навіть сказати — авторська. Але щоб створити її, доведеться ще серйозно попрацювати. Якщо ми хочемо зробити гарний проект, ти мусиш їхати до Києва й будемо старатися. До того ж… Словом, публіка хоче бачити Віктора Ждана, автора, який пише для оцієї суперзірки.

Він доволі недбало тицьнув, не дивлячись, Тараса у груди і продовжував:

— Час виходити з підпілля! Коли ми готові приступити серйозно