Лола Астра - Безмірна залежність

не могла писати повідомлення і телефонувати, зі мною також ніхто не міг зв'язатися. Інтернет працював тільки через wi-fi, і виходить, що весь день мене не було на зв'язку. Рідні, напевно, хвилювалися.

Так і виявилося: варто було мені переступити поріг будинку, як на телефон посипалося безліч повідомлень від мами. Я одразу їй зателефонувала і почула, що вона плаче. Насилу я все ж її заспокоїла, а потім сказала:

– І все ж, я попередила вранці, що їду гуляти. Чому я повинна хвилюватися через те, що ви нервуєте, замість того, аби відпочивати і насолоджуватися?

— Не говори таких слів мамі, вона і так пригнічена, — прошепотів Ілля, і я пом'якшала.

Коли ми з мамою договорили, я спробувала виправдатися:

— Розумієш, ми завжди в курсі справ одне одного. Ми все знаємо одне про одного, кожного дня спілкуємося. Іноді від цього хочеться відпочити, особливо, коли я поруч з тобою.

— Кожного дня телефонуєте одне одному? — Ілля був вражений. — Тепер зрозуміло, чому ти така напружена. Гаразд, давай вечеряти. Сьогодні у нас дуже смачна салямі. Завтра субота, нам обов'язково потрібно буде сходити до крамниці, тому що в неділю тут нічого не працює.

– Із задоволенням піду до магазину! Мені потрібно купити шоколад своїм племінникам.

— Шоколадки я їм і так дам. Ти ж бачила, як їх у мене багато.

Було приємно це чути. Ілля був щедрим, придбав мені квитки на літак, готовий був пригощати моїх племінників. І я дещо згадала. Взявши свій гаманець, я дістала сто євро та поклала їх на холодильник.

— Ми домовлялися, що за квитки ми платимо навпіл. Коли ти до мене приїдеш, вчинимо таким же чином.

Ілля зробив вигляд, що не чує мене, і продовжував накривати на стіл. Думаю, він не хотів нагадувати про гроші, але ми так домовлялися, до того ж, я дала йому менше половини.

Після того як ми повечеряли і прийняли душ, Ілля ліг поруч зі мною і сховав у своїх обіймах. Ми знову дивилися смішні ролики в інтернеті, цілувалися, обнімалися. Він розповідав веселі історії зі свого життя. Але одна з них мене не потішила. Він знову почав розповідати про дівчат.

— Йдемо ми якось з одним знайомим по Тюмені, а попереду дівчина-білявка. Молода зовсім, років двадцять. Мені друг каже: «Слабо, Ілюха, номер телефону взяти?». Ну, довелося йти знайомитися. Номер телефону я, звичайно, отримав. Показати тобі її?

— Не потрібно. І взагалі, я не хочу про це розмовляти, — сказала я, трохи від нього відсторонюючись.

— Ось вона, — Ілля проігнорував мене і почав показувати фото в месенджері.

— Навіщо ти це робиш? — не витримала я. — Мені неприємно слухати, як ти спілкуєшся з якоюсь дівкою.

— Ти чого? Ми не спілкуємося. Хоча нещодавно вона мені надіслала смайлик. Я сам не зрозумів, навіщо.

— Ось з нею і спілкуйся, — сказала я, відвертаючись до стіни.

— Кохана, що ти таке кажеш? — почав Ілля, намагаючись розвернути мене до себе, але я відштовхнула його руку.

Деякий час ми лежали мовчки. Я все чекала, коли він обійме мене і заспокоїть, але замість цього почула:

— Саме це я мав на увазі, коли казав про свободу своїх дій і висловлювань.

— Твоя свобода не повинна завдавати оточуючим біль.

На це Ілля нічого не відповів, а ліг на свій матрац на підлозі. Настала гнітюча тиша. Він щось дивився в своєму телефоні, а я згорнулася калачиком на ліжку. Я одразу згадала його розповідь про те, як одного разу, коли Олена жила у нього цілий місяць, вони посварилися і більше двадцяти днів не спілкувалися. Ілля вмів контролювати свої емоції і вичікувати. Якщо він ображався, то примирення від нього не чекай. А я не хотіла провести дні, що лишилися, в тиші. Так, я вважала, що він не правий, але я не хотіла псувати наш відпочинок. Ця ситуація нагадала мені вічні суперечки з чоловіком, і у мене не було бажання це повторювати. Я розвернулася до Іллі і простягнула до нього руки:

— Йди до мене.

— Навіщо? — запитав він ображено, але не грубо.

— Просто йди до мене.

Ілля не грав на моїх почуттях і не знущався, а відразу ліг до мене і міцно-міцно обійняв.

— Пробач мені, — прошепотіла я, повертаючи тим самим йому його свободу.

— Ця дівчина взагалі для мене нічого не значить. Просто це кумедна історія, і я вирішив її розповісти, — почав виправдовуватися Ілля, і я була рада, що він намагається мені все пояснити.

— Я знаю, я все зрозуміла, — прошепотіла я, притискаючись до нього ще сильніше.

— Знаєш, раніше я б подумав, що ти просто примхливе стерво, що виносить мозок, але тепер я розумію, чому ти так себе поводиш. Ти немов загнане в кут мишеня, білка в колесі. Ти викладаєшся на роботі, вдома у тебе вічний контроль. Ти в постійній напрузі, тому така знервована.

Чи то втома, чи то правдивість його слів подіяли, але я розплакалась.

— Що ти! Не треба, — Ілля погладив мене по голові, — почни жити для себе. Не для батьків, друзів, мене. Ні, тільки для себе. Ти повинна робити те, що хочеш, і не думати про почуття оточуючих. Припини жити для них.

— Добре, Ілля, не буду, — сказала я, приходячи до тями і заспокоюючись. Як же добре він знав мене. Як же сильно я кохала його і потребувала цієї його мудрості і підтримки.

Довгий час ми лежали в тиші, лише стукіт наших сердець, що бились в унісон, лише голоси сусідів за стіною. Але нам було не до них, між нами відбувалося справжнє єднання.

— А я ж не працюю, — сказав Ілля тихо і трохи невпевнено.

— Тобто? — запитала я і завмерла.

— З травня не працюю. Живу на допомогу по безробіттю — одна тисяча євро на місяць.