Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

— Я молюся, щоб сталось за вашими словами, отче, — відповів, опустивши погляд, молодий чернець дрібної, аж миршавої статури.

— Брат Медард був теж на хибній стежці, як оце ви, молодий офіцере, — провадив старий настоятель, — і визнавав єресь так званої секти соцініан, що сміють заперечувати існування святої трійці й твердять, ніби є лише бог-отець.

Миршавий ченчик аж затремтів.

— Змилуйтеся, достойний отче! — заволав він. — Не нагадуйте мені про це, ради бога!

— Та оскільки душа його ще не зовсім відмерла, — вів далі старий, — божий глас, що озвався в ньому, допоміг йому стерти полуду з очей, знайти шлях до спасіння, до лона святої церкви. А тепер він один із найревніших членів нашого ордену і тлумач неясних текстів Святого письма. Правда, Медарде?

— Та хвала, що нею ви мене обсипаєте, отче, ввергає мене в безодню сумнівів, — відказав брат Медард.

— Спасенних сумнівів, — усміхнувся старий. — Ну, то як ви, офіцере? Що скажете про себе?

В Петровому серці замість гласу божого озвався гнів.

— Мушу визнати, достойний отче, що з вас чудовий жартун, — сказав Петр. — Можу уявити, скільки тут було б сміху, якби вам пощастило навернути мене в католицтво чи навіть умовити, щоб покаявся й попросився до вас у послушники, мене, кого ви вважаєте за лютеранина, а головне — за йолопа, і кому наказано витурити вас утришия; бо даний мені наказ звучав дослівно так. Але нічого цього не буде. Я звик чинити так, як підказує мені мій розум. Ваша присутність у Магдебургу тільки примножує заворушення, що терзають це місто, а тому бажано, щоб ви його покинули. Я вам це кажу, не відчуваючи ніякої потреби зберігати в собі оте ваше «свинське чисте сумління», виправдовуючись, ніби тільки виконую наказ.

— Кажете, ви не лютеранин? — перепитав настоятель. — Дивно… Хто ж ви тоді? Невже католик?

— Це запитання я вже чув у своєму житті стільки разів, що втомився на нього відповідати, — сказав Петр. — Я, кажучи просто й коротко, прихильник правди.

— Ми теж прихильники правди, — лагідно запевнив старий. — Щодо цього, молодий офіцере, ми легко можемо домовитись.

— Навряд, бо напевне під правдою ми з вами розуміємо різні речі, — заперечив Петр. — Яка ж ваша правда?

Старий з усмішкою обернувся до Медарда, тим наказуючи, що дає йому нагоду сяйнути своєю вченістю та доброчесністю.

— Найперша, найбільша і найвища правда — це бог, — проголосив миршавий ченчик. — Усе на світі правдиве правдою божою. Правда — мета наших прагнень і вчинків. Правда — це світло, бо в Євангелії від Іоанна, глава третя, вірш двадцять перший, читаємо: «Хто чинить по правді, той іде до світла».

— Такої відповіді я й сподівався, — сказав Петр. — Замість визначення ви відбуваєтеся сумнівними метафорами, що спираються на уявлення про бога — істоту, в яку люди вірять тільки тому, що її існування не можна довести.

По трапезній перебіг приголомшений шепіт.

— Як ви можете твердити таке про першопричину всіх причин! — вигукнув отець-настоятель. — Ви збожеволіли чи, може, вашими вустами промовляє лукавий? Невже вам невідомо, що бог-це саме буття? Чи ви ніколи не чули про п’ять доказів існування бога? І найважливіший поміж них — це доказ каузальний: коли все, що діється в природі, діється з якоїсь причини, то неминуче мусимо дійти до першопричини всіх причин, якою є сам бог!

— Якою є сам бог! — хором підхопили ченці.

В ту мить мушкетер, якого Петр лишив був зачекати перед входом, зазирнув до трапезної й побачив, що офіцер, його начальник, замість гнати ченців, згідно з наказом, утришия, провадить із ними богословський диспут. Вояк так жахнувся, що вже довіку не отямився від того жаху.

— Ваш знаменитий каузальний доказ, — відповів Петр, — має одне вразливе місце: не пояснює, яка ж. причина тієї першопричини. Між іншим, філософ Френсіс Бекон, із чиїми думками я мав честь і втіху познайомитись, поміщає уявлення про причину між уявлення фальшиві, що затемнюють людське мислення, так само як уявлення про душу, перший імпульс або стихію. Та я не збираюся дискутувати з вами про існування бога — я й не кажу, що він не існує, а тільки кажу, що його існування не можна довести. Ми говорили про правду; так ось, і для мене правда — мета всіх моїх прагнень і вчинків, але я, на відміну від вас, іду за правдою, яку можна довести, за правдою ясною й очевидною, за правдою п’яти чуттів, осягнутою розумом, за безперечною правдою знання, діаметрально протилежною облудній правді віри, за простою й тверезою правдою слів, що два плюс два дорівнює чотирьом, а ви кажете, ніби трійка дорівнює одиниці. Я не дивуюся, що страхітлива незрозумілість такого твердження погнала оцього ось брата Медарда, як я щойно чув, до соцініан.

— Облиште! — крикнув Медард. — Я вам забороняю говорити своїм брудним блюзнірським язиком про моє падіння!

— Не хвилюйся, брате, й не кидайся без потреби крутими словами, — лагідно сказав старий настоятель. — Ваше визнання, молодий офіцере, було цікаве, і хоча ви помиляєтесь, та дух ваш, видно, не безплідний: ви дещо знаєте і часом про дещо міркували. Але чи не здається вам, що ваше тверезе чіпляння за факти, які можна перевірити свідченням ваших п’яти чуттів, прирікає вас сумно блукати по поверхні речей? А ваша правда, відірвана від бога, може бути тільки беззубою, голою й убогою, інакше кажучи — ви самі зрікаєтесь глибшого пізнання.

— Глибшого пізнання, — повторили ченці хором.

Петр відповів:

— Безперечно, знання бідніше, трудніше й не таке звабливе, як віра, що все пояснює, все розуміє й може все осягти завиграшки. Та я віддаю перевагу знанню, бо, на відміну від віри, воно не веде до того фанатизму, який затруїв увесь світ і робить людей нещасними, злими, завжди ладними за дрібну незгоду в питаннях віри повбивати сотні тисяч інших людей. Я син алхіміка і знаю — алхіміки спираються на основну тезу: