Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

Тим часом ми були вже перед біскупським будинком на території костелу.

Сніг додавав якогось особливого готичного шарму його стінам та різнокольоровим вітражам, засніженим туям, але милуватися тим не мала часу, бо Люк тягнув мене за руку, швидко крокуючи мало не на два кроки попереду мене.

— Його превелебність Вас чекає, отче! — миловидна черниця впустила нас у знайомий мені аскетичний передпокій, звернувшись до Люка, як і раніше. В її погляді майнув легкий подив — Люк тримав мене за руку, — але вигляду черниця не подала.

— Ні, єпископ Кармеллі на другому поверсі, у своєму покої, — випередила нас вона, коли Люк повернув у вітальню, наповнену мерехтливим світлом, що проривалося крізь скельця вітражів. — Єпископ сьогодні нездужає, — додала черниця, — але його превелебність переказав, що прийме Вас, тільки-но Ви з’явитеся.

Ми піднялися на другий поверх будинку, просто у покої єпископа Кармеллі.

Оманливий своєю простотою передпокій біскупського будинку залишився позаду. Тут, на другому поверсі, було по-справжньому затишно та вишукано. Люк обережно прочинив двері. Запахло ліками та мандаринами. Кармеллі, трохи блідий, у щоденній чорній сутані, вкритий теплим пледом, сидів у зручному кріслі. Тут-таки, перед ним, стояла пляшечка з корвалолом, лежали мандаринові шкуринки, на таці парував трав’яний чай. Побачивши Люка, він спробував підвестися, але безсило знову опустився в крісло.

Ми увійшли, привіталися. Кармеллі знесилено махнув рукою.

— Підійдіть до мене, сину мій, — проказав він майже скрушно. — Служити своїй батьківщині — це добре. Дякувати Богу, що Вам вдалося уникнути стількох небезпек. Але як Ви могли наважитися на таке святотатство?!

Люк зробив крок до єпископа Кармеллі, а той аж скривився, розглядаючи світське Люкове вбрання.

— Раз ця панянка з Вами, сину мій, — продовжував Кармеллі, — то я так розумію, що можу не критися?

— Так, Ваша превелебносте. Пані Едіта в курсі усього.

— Його преосвященство кардинал Соркоццо усе розповів мені, — так само скрушно промовив Кармеллі. В його погляді читалося велике розчарування. — Я... я просто не знаю, що сказати. І кардинал дав Вам своє благословення на такі дії?

— То тільки заради справи, Ваша превелебносте! — відповів Люк. — Ніхто б не наважився виявити таку легковажність без вагомих на те причин.

— То великий гріх — видавати себе за служителя церкви, не будучи ним, — перебив єпископ Кармеллі Люка. — Незалежно від того, наскільки серйозна небезпека.

— Так, Ваша превелебносте! — смиренно промовив Люк. — І якщо Ви будете згодні прийняти мою сповідь...

— Ні! — єпископ Кармеллі аж підстрибнув у своєму кріслі. — Ні, не готовий! Нехай Вас сповідає, сину мій, Ваш покровитель, кардинал Соркоццо. Я і так взяв гріх на душу. Ви втягнули мене у жахливий обман! Це ж справжнє блюзнірство — так чинити!

— Чому ж, панотче? — поцікавився Люк. — Чи мають право люди заради порятунку життя інших не вдатися до такого засобу? До того ж пожертва, яку я привіз від кардинала Соркоццо... ті гроші належать дієцезії, і їх ніхто не збирається повертати назад.

— Справді? — вимовив єпископ Кармеллі якось силувано, та все ж із більшим ентузіазмом. — Це, звичайно, пом’якшує Ваш гріх. Але...

— Ще... картина. Старовинна картина з лицарями, яку я викупив для Ватикану у пані Зірки. Згідно документів, які знайшла пані Едіта, вона ще до війни належала костелу. Батько пані Зірки неправомірно заволодів нею у 1945-му. Картину завтра ж доставлять Вам сюди.

— Це добре, — відповів Кармеллі. — Це значно пом’якшує Вашу провину, Люціусе. Але Ви, мій сину, маєте подумати про Вашу безсмертну душу. Всі ці тамплієри, масони — відступники від віри Христової. А Ви, як сказав мені кардинал Соркоццо, входите до їхньої конгрегації.

— Але ж Вам відомо, Ваша превелебносте, — обличчям Люка майнула майже непомітна посмішка, — його святість ще задовго до своєї кончини попросив прощення в усіх конфесій за спричинене їм католицькою церквою зло, а серед них — і у лицарів-храмовників. Та й усі звинувачення, висунуті ордену папою Климентом, були фікцією...

— Це так... — погодився єпископ Кармеллі. — Це так. Але жінка... Ви...

— Я не давав обітниці безшлюбності, Ваша превелебносте, — швидко проказав Люк, оглядаючись на мене. — Тож якщо Ви...

Єпископ Кармеллі майже знесилено махнув рукою.

— Ідіть з Богом, сину мій. Правда, коли отець Ігнатіус дізнається про все... Він проїсть мені діру у потилиці! Я знову маю взяти гріх на душу, не відкриваючи йому всієї правди!

— А навіщо йому знати усі подробиці нашої справи, Ваша превелебносте? — запитав Люк. — Передайте Домініканському костелу в дар картину пані Зірки та призначте отця Ігнатіуса замість мене. Якщо, звісно, буде на те Ваша воля. Він, без сумніву, буде втішений.

— І то правда! — погодився єпископ Кармеллі. — Так і зроблю. Бо інакше шукати зайвого кута доведеться мені. А це не з моїм серцем.

Вже біля дверей, коли ми з Люком були готові покинути покій єпископа, він важко зітхнув.

— Перстень... Перстень ордену єзуїтів, — промовив. — Не носіть його більше, сину мій!

— Так, Ваша превелебносте!

Люк слухняно зняв з пальця срібний перстень з єзуїтською монограмою "IHS".