Олексій Михайлович Волков - Лікарня на відлюдді

почав Медвідь на правах зава. — Як на мене, в неї якийсь пельвіоперитоніт із млявим перебігом. Як, колеги?

— Я би, напевно, погодився, — сказав Олег.

— Чекайте, звідки пельвіоперитоніт? — перебила Євстахіївна. — Він же мусить мати якусь причину. Ви що, хочете сказати, що вашого там немає?

— Саме так я би сказав, — не конче впевнено промовив Ілля. — Скоріше за все. Але хвору потрібно оперувати. Так, колеги?

— Ну, це без сумнівів, — підтримав Олег.

— А ти, Тарасе, чого мовчиш? — шефиня глянула на Голоюха.

— А що я скажу? — знизав той плечима. — Усе вірно. Розріжеться — там побачимо. Чого зараз сперечатися? Показання до операції, я теж вважаю, очевидні.

Євстахіївна лише невдоволено стулила губи.

— І... хто ж повинен оперувати?

— Звичайно, ви! — відповів Медвідь із дипломатичним виразом обличчя. — Хвора ваша, гінекологічна...

— Та вона вже давно не гінекологічна, — перебила Євстахіївна.

— Ну, можливо, якесь запізніле ускладнення...

— Та яке там ускладнення? — обурилася вона.

— Не знаю... Одним словом, ви оперуйте,— запропонував Ілля. — А ми допоможемо. Он, будь-кого із нас вибирайте, ми помиємося. А хочете — навіть усі троє.

Шефиня не сприймала жартів, переводячи дещо розгублений погляд з одного хірурга на іншого.

— Що, так відразу й на стіл?

— Ну, а чого? — запевнив Олег. — Який сенс тягти? Однаково доведеться.

— Хлопчики, ну давайте хоча 6 якесь обстеження зробимо... ігіу, хоч би знімок оглядовии...

— Добре, давайте... — погодився Медвідь. — Але підготовку до операції починаємо вже..

Рентгенлаборантка занесла до ординаторської свіжий, ще мокрий знімок у рамці и передала Голоюху, що сидів найближче. Той взяв рамку і, встановивши знімок на негатоскопі, клацнув вимикачем. Апарат засвітився білим матовим світлом. Усі на кілька секунд застигли перед екраном.

— Ну, що... — пробурмотів Медвідь. — Я ж казав, що нічого особливого. Знімок, звичайно, зроблений на «високому» рівні. Кишечник дещо загазований...

— А це що за фігня? — Євстахіївна тицьнула пальцем у доволі велику білу пляму довгастої форми.

— Артефакт якийсь, — сказав Голоюх. — Плівка бракована у цьому місці.

— У них останнім часом взагалі знімки нікудишні, — зауважив Ілля. — Кажуть, погану партію плівки закупили.

Олег «завис» над спинами колег, зосереджено розглядаючи знімок.

— Що, знайшов щось? — підозріло запитав Ілля.

— Та наче ні... те, що и ви.

У двері постукали, і операційна сестра Надя вставила голову:

— Так, лікарі... Хтось скаже мені нарешті, яка буде операція й що готувати? Потім самі казатимете, що чогось не виста...— Надя несподівано затнулася на півслові.

Усі мовчки обернулися, а вона вилупилася на екран негатоскопа й здивовано промовила:

— Підошва... Це ж моя «підошва»! А я вже півроку шукаю!

Очі сестри розплющилися ще ширше, і вона злякано затулила рота рукою.

— А й правда, — сказав Олег. — Дивлюся я на цю пляму — й не можу зрозуміти, що вона мені нагадує. Це ж дійсно лопатка Ревердена! Ось, гляньте, — він показував на собі, — якщо розташувати лопатку в черевній порожнині ось так, а потім рентгенівський промінь з апарату спрямувати під таким кутом, то схожа тінь і вийде!

— Точно, «підошва»... — приголомшено промовив Медвідь.

— Стоп... — злякано промовила Євстахіївна. — Хлопчики, ви що, жартуєте? Де навіть неетично... Я все ж таки старша від вас...

— Та які там жарти? — Медвідь уже опанував себе. — Надю, ти вже зрозуміла, що ми оперуємо, вперед, і тихо там, язиком не ляпай... Перитоніт оперуємо, зрозуміла?

Операційна лише кивнула і тихенько вийшла.

— Хлопчики... — на Євстахіївну шкода було дивитися. — Це що, серйозно? Я що, не сплю?

Вона обводила всіх благальним поглядом, наче тут тепер щось від когось залежало.

— Гадаю, ні, — сказав Олег.

— Як... — вона проковтнула. — як же ж ми її там забули?

— Не знаю, — знизав плечима Ілля, — може, зісковзнула в рану, коли вже зашивалися.

— Та ви не переймайтеся, — почав було Голоюх, — у літературі таких випадків описано...

Але шефиня гінекологічної служби так зиркнула на нього, що Тарас миттєво замовк.

До ординаторської знову постукали, і у дверях з явилася санітарка з пологового.

— Оксано Євстахіївно! Вас кличуть. У Подусовської почалося. Води відійшли.

І ця жінка-фортеця, яку, здавалося, нічим неможливо було пройняти, мало не закрутилася на міст. Вона сиділа вся бліда і просто не знала, куди кинутися та що робити.

— Оксано Євстахіївно, — сказав Олег. — Ви ось що: заспокойтеся та ідіть. Приймайте пологи, і не хвилюйтеся. Ми прооперуємо. Все буде о'кей. Медикаменти візьмемо із загашника, хвора нічого не куплятиме. З аптекою всі справи вирішимо. Правильно я кажу?

— Усе буде чітко, — підтвердив Ілля. — Ми хіба колись вас підводили?

— Хлопчики... — нарешті вимовила вона, нервово перебираючи пальцями, — хлопчики... Я вас прошу...

— Усе! — Ілля майже силоміць підняв її зі стільчика и повів до дверей. — Ми ж сказали. Ви що, нам не довіряєте? Працюйте спокійно, не вистачало ще у пологовому неприємностей... А ми також починатимемо. Ні пуху!

— І вам ні пуху... — промовила Оксана Свстахіївна, зачиняючи двері.

Ніхто з хірургів, що готувалися до доволі неординарної операції, не бачив, як на лікарняну територію заїхав УАЗ із емблемою швидкої допомоги. Шефині гінекології, яка на той час уже поралася навколо волаючої майбутньої матері вісімнадцяти років, узагалі було не до того, що діялося за вікном. УАЗ приїхав новенький, із заводу. Не зелений, як інші, що доживали свій неспокійний вік у Тачанівській ЦРЛ, а якийсь блакитно-сірий. На його боці замість старомодного червоного хреста красувалася сучасна «зірочка», чи то пак «сніжинка». Виблискуючи чорними незаїждженими колесами, м'яко стукаючи по ямах ще не розбитими агрегатами, УАЗ промчав по території і звернув до корпусу «Швидкої допомоги». На обох боках машини, недалеко від «зірочки», кидався в очі зроблений крупним кеглем воістину безпрецедентний напис:

ПОДАРУНОК ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ.

Надвір вийшло все відділення «Швидкої». Вони обступили нову машину, очевидно, досі не вірячи, що вона тут стоїть. Двоє шоферів, що змучено вилізли з кабіни, почували себе справжніми героями.

— Ух ти...

— Клас... — тільки й було чути.

— Скільки часу гнали?

— Ну, тепер їздитимемо з комфортом!

— Нічого, за півроку розсиплеться, як і ті решта, — запевнили обоє шоферів.