Харукі Муракамі - 1Q84. Книга ІІ

мовчала. Її мовчанка ширяла в повітрі, немов дрібні порошинки борошна. Порошинки, які щойно розсипав табун метеликів, що з'явився з особливого простору. Якийсь час Тенґо спостерігав, що виписували ці порошинки в повітрі. Йому здалося, ніби він став учорашньою вечірньою газетою. Інформація поновлюється щодня. І тільки він нічого про неї не знає.

— Схоже, ніби причина й наслідок безнадійно переплуталися, — сказав він, узявши себе в руки. — Невідомо, що було раніше, а що пізніше. В усякому разі, ми опинилися в новому світі.

Фукаері підвела голову й заглянула в очі Тенґо. Може, це тільки здавалось, але в її очах ледь-ледь спалахнуло лагідне світло.

— В усякому разі, колишнього світу вже нема, — сказав Тенґо.

Фукаері злегка здвигнула плечима.

— Ми в ньому житимемо.

— У світі з двома Місяцями?

Вона на це не відповіла. Ця вродлива сімнадцятирічна дівчина, міцно стуливши губи, дивилася прямо в очі Тенґо. Як Аомаме на нього, десятирічного, в аудиторії після уроків. В її погляді вчувалася глибина й сила зосередженості. Під таким поглядом Фукаері йому здалося, ніби він скам'янів. Скам'янівши, перетворився на новий Місяць. Малий, здеформований. Невдовзі Фукаері послабила свій погляд. Підняла праву руку й пальцем торкнулася легенько скроні. Наче хотіла прочитати власні таємничі думки.

— Ви шукали ту людину, — спитала Фукаері.

— Так.

— Але не знайшли.

— Не знайшов, — відповів Тенґо.

Аомаме не знайшов, але натомість відкрив світ з двома Місяцями. Бо за підказкою Фукаері порився у своїй пам'яті й тому захотів подивитися на Місяць.

Дівчина трохи послабила свій погляд і взяла в руку склянку з вином. Взявши його в рот, пила, немов щось дорогоцінне, як комаха росу.

— Ти сказала, що вона десь ховається. Якщо це так, то її нелегко знайти.

— Можете не турбуватися, — мовила дівчина.

— Можу не турбуватися, — повторив її слова Тенґо. Фукаері виразно кивнула.

— Тобто ти хочеш сказати, що я зможу її знайти?

— Вона вас знайде, — тихо сказала дівчина. Голосом, схожим на вітер над м'якими травами полів.

— У кварталі Коендзі?

Фукаері задумалася. Мовляв, не знаю.

— Десь, — відповіла вона.

— Десь у цьому світі? — запитав Тенґо.

Фукаері легенько кивнула.

— Поки на небі два Місяці.

— Схоже, що нічого іншого не залишається, як повірити твоїм словам, — нарешті, після довгого роздуму, сказав він.

— Я сприймаю, а ви приймаєте, — розсудливо сказала вона.

— Ти сприймаєш, а я приймаю, — повторив Тенґо її слова, змінивши займенники.

«Тому ми єдналися? — хотів запитати він дівчину. — Під час учорашньої нічної громовиці. Що, власне, це означало?» Однак не спитав. Вважав недоречним таке запитання. Зрештою, відповіді все одно б не дочекався. Це він розумів.

«Якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш», — казав батько.

— Ти сприймаєш, а я приймаю, — ще раз повторив Тенґо. — Так само, як тоді, коли я переписував «Повітряну личинку».

Фукаері хитнула вбік головою. Відкинула назад волосся і відкрила одне маленьке гарне вухо, ніби виставивши антену радіопередавача.

— Не так само, — сказала вона. — Ви змінилися.

— Я змінився, — повторив Тенґо.

Фукаері кивнула.

— В чому змінився?

Дівчина довго вдивлялася у склянку з вином, яку тримала в руці. Здавалося, немов бачила там щось дорогоцінне.

— Дізнаєтеся, коли поїдете до котячого міста, — відповіла вродлива дівчина. І виставивши вухо, ковтнула білого вина.

Розділ 23

(про Аомаме)

Впустіть тигра у свій бензобак

Аомаме прокинулася після шостої ранку. День видався гарний, погідний. Вона приготувала кави з розмолотих зерен, підсмажила тости, зварила яйце й поснідала. Дивлячись телевізійні новини, переконалася, що про смерть лідера секти «Сакіґаке» ще не повідомлялося. Не звертаючись до поліції й нічого не повідомляючи своїм людям, вони, напевне, нишком кудись діли його труп. Зрештою, байдуже, якщо так зробили. Це не дуже важлива проблема. Мертва людина залишається мертвою, незалежно від того, як нею розпорядилися. Мертвому все одно.

О восьмій вона прийняла душ, ставши перед дзеркалом у ванній кімнаті, ретельно зачесалася й ледь-ледь напомадила губи. Натягла на ноги панчохи. Одягла білу шовкову блузку, що висіла в шафі, й стильний костюм від Дзюнко Сімади. Кілька разів стряснувши й покрутивши тілом, припасувала бюстгальтер з пружинистим матеріалом, щоб хоч трохи збільшити розмір грудей. Напевне, думала про те саме сотні тисяч разів, стоячи перед дзеркалом. Зрештою, це її право — думати про це ще один раз. Нічого поганого в цьому нема. «Принаймні поки я живу, — розмірковувала вона, — можу думати будь-коли про будь-що. І ніхто мені за це не дорікатиме». Після того вона взула туфлі на високих каблуках від Шарля Журдана.

Зупинившись у передпокої перед дзеркалом на людський зріст, Аомаме перевірила, чи все на ній бездоганне. Піднявши трохи одне плече, подумала, що схожа на Фей Даневей з кінофільму «Афера Томаса Крауна», яка в ньому виступила в ролі незворушної, немов холодний ніж, розслідувачки страхової компанії. Їй, холоднокровній і сексуальній, дуже личив діловий костюм. Звісно, Аомаме не скидалася повністю на Фей Даневей, але мала навколо себе принаймні щось з подібної атмосфери. Особливої атмосфери, що може витати лише навколо першокласної професіоналки. До того ж, в її сумці через плече містився холодний автоматичний пістолет.

Вона нап'яла на носа малі темні окуляри марки «Ray-Ban» і вийшла з квартири. Перейшла через вулицю навпроти у парк, стала перед дитячою гіркою, де минулого вечора сидів Тенґо, й відтворила в пам'яті вчорашню картину. «Дванадцять годин тому тут — через дорогу від мене — перебував реальний Тенґо, — думала Аомаме. — Спокійно сидів і довго дивився на два Місяці». Як і вона.

Подібна випадкова зустріч з Тенґо здалася їй майже чудом. А також своєрідним одкровенням. Щось привело його до неї. І ця подія, здавалося, сильно змінила щось в будові її організму. Відтоді, як Аомаме прокинулася, безперервно відчувала скрип в усьому тілі. Тенґо показався їй і пішов. «Ми не змогли ні поговорити, ні пригорнутися одне до одного, — думала Аомаме. — Але за цей короткий час він багато чого змінив у мені. Буквально перемішав, як ложкою какао, душу й тіло. Нутрощі й навіть матку».

Стоячи там хвилин п'ять, вона поклала одну руку на сходинку дитячої гірки й, злегка насупившись, гострим каблуком туфлі стукнула об землю. Насолоджувалася відчуттям того, як при цьому стрепенулася душа й тіло. Після того, вирішивши залишити парк, вийшла на широку вулицю й підхопила таксі.

— Спочатку їдьте до кварталу Йоґа, а потім столичною швидкісною автострадою номер три до Ікедзірі, — звеліла вона таксистові.

Ясна річ, він розгубився.

— Власне, який кінцевий пункт нашої поїздки? — спитав таксист байдужим тоном.

— Ікедзірі. Передусім.

— Але ж звідси до Ікедзірі пряма дорога набагато коротша.