Олександр Васильович Донченко - Золота медаль

— А ти не екзаменуй, будь ласка. Читав і читаю, тільки, мабуть, з іншою метою, ніж ти.

— Як це?

— А так. Ти для чого читаєш? Я ж знаю — по-перше, тому, що треба знати твори тих письменників, яких учимо в школі. А по-друге — ти хочеш наслідувати героїв книжки. Характери їхні обмірковуєш, образи там усякі... «Автор показує нам у цьому творі...» і так далі... А я читаю з іншою метою. Я читаю для емоцій! Так. І нікого не хочу наслідувати. Характер треба виховувати в собі незалежний, самостійний. Я копій не люблю. Є такий Мечислав Гайдай, і все! А робити з себе копію героя якогось роману — це не в моєму плані.

— А мені здається, Мечику, що ти все-таки копія.

— З кого ж, дозвольте спитати?

— Важко й сказати. Та, на жаль, нічого в тобі незалежного і самостійного немає.

— Спасибі. Ти так погано про мене думаєш?

— Хотілося б так погано думати тільки про копію, яку ти, як машкару, натягуєш на себе. А оригінал щоб був інший, як личить нашим молодим людям.

Хлопець провів Марійку до трамвайної зупинки і, міцно потиснувши їй руку, зник серед натовпу.

Марійка сиділа у вагоні, притулившись до стінки, і дивилась, не відриваючись, у вікно. Мимо пробігали вечірні вогні, миготіли освітлені вікна зустрічних трамваїв. Марійка сиділа, поклавши долоню на руку, яку щойно потиснув Мечик. І їй здавалось, що вона ще й досі зберігає дотик Мечикової руки.

* * *

Євгенія Григорівна вже не вставала з ліжка. Лежала у півзабутті, виснажена і висхла, як зрізана пшенична стеблина. Десь поза уявою минав час. Світилась лампочка — ніч, гасла лампочка — день. Коли схилялась над узголов’ям дочка, збирала останні сили, щоб усміхнутись. Знала давно, що хвороба невигойна, і весь час мучила єдина думка, щоб про це передчасно не довідалась Марійка.

— Не переживай, що я така... слаба... — говорила дочці.— Все найстрашніше минуло. Вилежусь... там встану. І знову все буде, як раніше.

— Ну, звісно, мамочко,— підхоплювала Марійка,— мені теж саме казав професор. В однієї дівчинки в п’ятому класі теж захворіла мати на таку хворобу, як у тебе. І що ти думаєш? Уже зовсім одужала...

Щоразу Марійка вигадувала то розмову з професором, то дівчинку, мати якої вже, мовляв, вилікувалась, то говорила про якісь нові чудодійні ліки. Вона була певна, що мати не знає про близьку смерть. І так обидві, мати й дочка, ховали одна від одної страшну правду.

Дві бабусі йшли тротуаром. Марійці було видно з вікна, як вони розмовляють, як одна з них усміхається беззубим ротом. Ось вони йдуть, підтримують обережно одна одну, прожили довге життя і ще житимуть, а мати помре молодою. Як це страшно, як несправедливо!

Головне — тримати серце, щоб воно завжди було затиснуте в кулак. Тоді воно стає маленьким, кам’яним, не намагається вискочити з грудей — де таке моторошне відчуття, коли серце раптом заповнює всі груди. Дуже важко його затискувати. Спочатку Марійка не вміла цього робити, а потім навчилась. Навчилася зовсім непомітно ковтати сльози, усміхатись матері, коли груди розривало ридання, набирати спокійного вигляду, коли холонула від тривоги кров.

Якось серед ночі Євгенія Григорівна прокинулась, немов від поштовху, і відразу ж зрозуміла, що в узголов’ї стоїть те, про що думала, що неодмінно мало прийти, але до цього часу було ще якесь далеке, немов нереальне і стороннє. А зараз воно вже прийшло.

Їй спало на думку, що тепер вона вже ніколи не побачить своєї кущистої пшениці, інші продовжать її досліди, інші будуть слухати розмову колосків у полі... Вона так любила поле... Жінка стала пригадувати, чого вона ще не встигла зробити. Але це було дуже боляче... Серце защеміло від усвідомлення того, що вона вже не повернеться до дочки, до своїх дослідів.

До ліжка підійшла Марійка. Дочка, донечка! Але чому вона немов пливе по кімнаті і вся прозора, крізь її тіло видно протилежну стіну... Євгенія Григорівна простягла до дочки руку, і рука безсило впала на груди.

Потім їй вчувся розмірений знайомий шум. Серце її солодко застукало. Так, так... це шумить дуже густе і дуже високе колосся. І все, все було, як завжди: і поле, і перламутрові хмарини, і вітрець стрибає по ниві, немов жмурками засіває буйний розлив хлібів.

Майнули напівзабуті епізоди з дитинства, весняні води, дикі гуси в небі, чомусь з’явилася біла береза з вирізаними на корі ініціалами, і хоч як намагалася Євгенія Григорівна їх прочитати, але в очах темніло, і вся береза теж почорніла, як вугілля. В кімнаті важко ходили, перевалюючись, візники в незграбних кожухах, заповнили всю кімнату, і ніяк не можна було зрозуміти, чого вони прийшли і що їм потрібно.

Уранці Марійка глянула на матір і помітила в її обличчі незнайомий новий вираз. Щось трапилось, а що — не можна зрозуміти.

* * *

— Дядю, дядю, купіть проліски!

Мечик сидів у сквері на лавці й чекав Ліду Шепель. Він купив два великих букети пролісків — вони пахли вологою землею, мокрим лісом, рястом. Знову весна! Чи давно завивала над містом завірюха, засипала снігом тротуари!

— Проліски! Проліски! Купіть проліски!

Останні калюжки висихають на брукові, на них боляче дивитись від сліпучого сонця. І вікно на другому поверсі нового будинку теж відбиває сонце і, мов навмисне, сліпить Мечикові очі. Горобці купаються в калюжці — мокрі, щасливі.

Мечик дивиться в той бік, звідки повинна прийти Ліда. Чому її так довго немає?

Горобець, обскубаний, забрьоханий, боком вискочив із калюжі, щось переможно крикнув і пурхнув через голову Мечика.

Дивно. Може, Ліда забула? Може, зайнята?

А сам боїться, боїться признатись, що можлива й інша причина. Що коли їй хтось із десятикласників сказав про... про те нахваляння? Ах, як це гидко вийшло!

Спочатку й справді думав «продемонструвати» класові закохану «воблу». Запрошував у кіно. Призначав побачення. А коли одного разу Ліда не прийшла, відчув, що вечір порожній.

Сьогодні після уроків сунув Ліді записку. Останні дні дівчина стала якась неуважна до нього, немов і справді щось знала.

Прийде чи не прийде?

Сонце у вікні погасло, шибки стали схожі на більма. Пахли бруньки тополь. Тріщали іскри на трамвайних дугах. Два букети пролісків усе ще дихали свіжістю. Мечик притулив квіти до обличчя й здригнувся — вони були холодні.

І вечір надходив теж холодний. У голому сквері було непривітно. Весна стояла на порозі, але не розчинила ще навстіж дверей, тільки бруньки набухали й лускались на тополях.