Сергій Миколайович Поганий - Убивство у Мюнхені. По червоному сліду

емігранти могли святкувати другу перемогу. Перша настала 15 жовтня 1964-го, рівно через п’ять років по смерті Бандери, коли Хрущова в результаті кулуарної змови, інспірованої Брєжнєвим і Шелепіним, відправили на пенсію[405].

Шелепін впав з радянського олімпу не тому, що товаришам з Політбюро не сподобалися закордонні операції комітету держбезпеки, а тому, що він програв апаратну боротьбу Брєжнєву, своєму головному конкуренту. Однак посилання на західну громадську думку як причину відставки Шелепіна вразили радянську політичну еліту. Найбільше – Юрія Андропова, нового шефа КДБ, сильного й амбітного апаратчика. Андропов виніс важливий урок зі справи Шелепіна/Сташинського: убивати людей за кордоном означає ризикувати політичною кар’єрою в СРСР. За Андропова комітет припинив ліквідовувати опонентів радянського режиму. Новий шеф волів також не сваритися із Заходом через радянських дисидентів й уникав надто жорстких репресій. Два найпомітніші опозиційні діячі 70-х років, Олександр Солженіцин і Андрій Сахаров, дістали за радянськими мірками дуже м’яке покарання й у в’язницях не сиділи. Першого позбавили громадянства і вислали на Захід, другого відправили у провінційне місто Горький.

Андропов досягнув своєї мети і після смерті Брєжнєва в листопаді 1982-го очолив радянську державу. Цілком імовірно, що без справи Сташинського і відставки Шелепіна у 70-х роках шлях нового генсека до влади складався б важче. За Андропова сталося тільки одне доведене вбивство антикомуністичного діяча на Заході, причому скоїв його болгарський агент, а КДБ «тільки» надав отруту. 7 вересня 1978-го на автобусній зупинці на мосту Ватерлоо в Лондоні стався інцидент з Георгієм Марковим, сорокадев’ятирічним болгарським дисидентом. Убивця впритул вистрелив у Маркова кулькою, зарядженою рицином. Зброя була замаскована під парасольку. Майже той самий спосіб пропонував Сташинському куратор, коли агент розповів, наскільки близько підійшов до Ребета в мюнхенському трамваї[406].

Одкровення Сташинського все ще відлунили у кремлівських коридорах, одні люди накладали кар’єрою, інші виносили з цього урок, а оперативники ЦРУ все ще сперечалися: можна довіряти Сташинському чи це він частина хитрого плану КДБ з підриву західних розвідок? Джеймс Джизус Енглтон, начальник контррозвідки ЦРУ впродовж багатьох років (1954–1975), з параноїдальною підозрою ставився до інфільтрації ворожих агентів у ЦРУ і вважав наживкою кожного чекіста-перебіжчика. Одним із головних його підозрюваних був офіцер КДБ Юрій Носенко, який втік на Захід 1964 року і, попри інше, підтвердив окремі епізоди Сташинського. Носенко заявив, що Богдан убив Бандеру за наказом КДБ і втік на Захід, боячись за своє життя. Лише після відставки Енглтона на Різдво 1975-го управління розпорядилося провести ревізію справи Сташинського.

Новий звіт був готовий 22 квітня 1976 року і починався так: «Цей меморандум підготовлено з метою оцінити достовірність свідчень агента КДБ Богдана Миколайовича Сташинського, що він у жовтні 1959 року в Мюнхені убив лідера української еміграції Степана Бандеру». Автори шістнадцятисторінкового звіту перелопатили все, що ЦРУ зібрало на Сташинського, і дійшли висновку, що, найімовірніше, він сказав правду. Єдина непояснена обставина – сліди ціаніду у шлунку Бандери, яких пістолет-спрей не мав би лишити. Крім того, зазначали експерти, не зрозуміло, що виграє КДБ від свідчень Сташинського.

У звіті нема й натяку на перебування Сташинського на території США, нічого не сказано про пластичну хірургію, хоча в журналістських колах ходили такі чутки. Якщо журналіст «Штерна» мав рацію і після звільнення у лютому 1969-го Сташинського забрали американці, то привезли вони його не в США. В управлінні Енглтона на нього чекало б те саме, що й Юрія Носенка, – три роки одиночного ув’язнення і уколи «сиворотки правди». Носенка відпустили з в’язниці ЦРУ тільки 1967 року, а «порядним перебіжчиком» оголосили тільки 1969-го.

Автор звіту ЦРУ 1976 року заявляв, що Сташинський вийшов 1967-го, відсидівши дві третини призначеного строку. «Німецька влада навчила його слюсарної справи й переселила під іншим іменем в іншу країну». Куди подівся новоспечений слюсар і чи склала йому компанію дама серця, аналітик ЦРУ не знав. Гендрик ван Берґ, екс-речник західнонімецької контррозвідки і автор книжки про Сташинського, у статті 1979 року написав, що Сташинський з «фрау Інґе» живе у Сполучених Штатах»[407].

38. Тиха гавань

Тисяча дев’ятсот дев’яносто другого року, невдовзі після розпаду Радянського Союзу, п’ятдесятисемирічний Леонід Шебаршин, останній начальник управління зовнішньої розвідки і останній голова КДБ, написав у спогадах, що ліквідація Бандери була останнім політичним убивством в історії КДБ. Але визнав, що старі звички комітету відмирали повільно. Якщо радянське керівництво справді відмовилося від політичних убивств на хвилі скандалу зі Сташинським, то це рішення не стосувалося самого Сташинського. За словами колишнього архіваріуса КДБ Василя Мітрохіна, який втік у Велику Британію на початку 90-х років, наступник і союзник Шелепіна Володимир Семичастний вписав Сташинського у чорний список КДБ. У листопаді 1962 року, через місяць після процесу Сташинського, Семичастний затвердив план «спеціальних заходів» проти «особливо небезпечних зрадників». У чорному списку значилося два «провалених» убивці – Ніколай Хохлов і Богдан Сташинський.

У документі було сказано, що ці зрадники здали важливі державні таємниці ворогу і завдали непоправної політичної шкоди СРСР, що їх засудили до смертної кари заочно і вирок буде приведено в дію за кордоном. Контррозвідники мали стежити за родичами зрадників, перлюструвати їхню кореспонденцію і проводити обшуки, сподіваючись на те, що перебіжчик захоче встановити контакт з родиною і тим самим викаже себе. Закордонні оперативники вистежували зрадників у країні перебування, а далі слід брали спецагенти з Тринадцятого відділу, які й мали виконати присуд комітету. Анатолія Голіцина, офіцера КДБ, який утік на Захід у грудні 1961 року, чекісти планували прибрати, якщо його викличуть свідчити в Сенаті або в комітеті Конгресу. Держдеп мав усі підстави переживати за безпеку, коли 1964 року йшлося про приїзд Сташинського до США для свідчень у комітеті сенатора Дода[408].

Куди б не поїхав Сташинський після в’язниці, йому довелося ховатися. Місцезнаходження Богдана знало дуже обмежене коло людей. 1971 року генерал Райнгард Гелен, на той час уже відставник, опублікував мемуари і натякнув, що знає, що трапилося з колишнім агентом КДБ. Гелен підтвердив, що Сташинський відсидів тільки частину терміну. «Нині “кілер” КДБ живе вільною людиною у світі, який він вибрав літньої днини 1961 року, за кілька днів до того, як довкола Берліна виросла стіна», – писав Гелен. Але де саме, генерал так і не сказав[409].

Якщо Сташинський був не у Сполучених Штатах, а генерал Гелен не каламутив воду, заявляючи, що екс-агент виїхав із Західної Німеччини, то куди він подівся? Відповідь несподівано дав інший відставний генерал Майк Гелденгейз у серії інтерв’ю, які на початку березня 1984 року взяв у нього південноафриканський репортер Гергі