Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

Натаніель нервово засовався на сидінні, пригадавши свою обіцянку старому чарівникові. Чеські шпигуни, діти Кавки, вочевидь, ще живі й перебувають у британській в’язниці. Якщо це так, то Натаніелеві буде вкрай важко добитись їхнього звільнення. Проте чи так це важливо? Кавка все одно мертвий! Отож про обіцянку можна спокійно забути. Та попри всю цю бездоганну логіку Натаніель виявив, що не може викинути все це з голови. Сердито труснувши головою, він повернувся до серйозніших речей.

Особа зрадника — досі загадка, але найманець дав хлопцеві один важливий ключ. Той, хто найняв його, знав, що Натаніель вирушає до Праги, й наказав найманцеві вдатися до відповідних дій. Водночас Натаніелева подорож була цілковито несподіваною для нього самого й зберігалась у таємниці. Майже ніхто про неї не знав.

А хто все ж таки знав? Натаніель перелічив їх на пальцях однієї руки. Він сам; звичайно ж, Вайтвел — саме вона його й послала туди; Джуліус Теллоу — той був присутній на нараді. А ще — заступник міністра закордонних справ, що давав Натаніелеві настанови перед польотом: Вайтвел просила його підготувати мали й документи. І все. Хоча... зачекайте-но... Натаніелеві пригадався ще один момент. Ота зустріч із Джейн Фаррар у вестибюлі, коли вона застосувала Чари... Чи не бовкнув він тоді чого зайвого? Згадати було важко: її закляття трохи запаморочило йому голову. Ні, не виходить... Нічого згадати він не міг.

Та навіть у цьому разі коло підозрюваних було досить вузьке. Натаніель замислено гриз ніготь. Тепер слід бути вельми обережним... Найманець сказав ще дещо: у його наймача багато слуг. Якщо зрадник так близько, як тепер видавалося Натаніелеві, треба стежити за кожним своїм кроком. Хтось із носіїв влади таємно використовує ґолема, керуючи ним за допомогою магічного ока. Звичайно ж, він не хоче, щоб Натаніель продовжував своє розслідування. Можливі замахи на його життя. Треба, щоб Бартімеус увесь час був поблизу..

Проте, незважаючи на всі ці тривоги, на той час, коли естакада нарешті закінчилась і автомобіль опинився в центрі Лондона, хлопець був дуже задоволений собою. Будь-що він запобіг появі в столиці нового ґолема — і за це його, безперечно, похвалять по заслузі. Відразу почнеться розслідування, і зрадника викриють. Передусім треба доповісти про все Вайтвел та Деверо. Вони облишать геть усі справи, аби його вислухати.

***

Ця щаслива впевненість, одначе, похитнулася ще до того, як автомобіль під’їхав до Вестмінстера. Наближаючись до Темзи, Натаніель почав помічати дещо незвичне: купки простолюду юрмилися вулицями, жваво про щось балакаючи, а бруківку було захаращено всіляким сміттям — камінням, уламками димарів та друзками скла.

Сам Вестмінстерський міст було перекрито нічною поліцією, і охорона перевірила в шофера документи, перш ніж пропустити його. З мосту Натаніель побачив, що над конторською будівлею, нижче за течією Темзи, здіймається густий дим. Годинник на стіні будівлі було розбито, стрілки відірвано і встромлено в стіну. Вздовж набережної так само купчилися роззяви, що було кричущим порушенням закону про громадську поведінку.

Проминувши будівлю Парламенту, автомобіль під’їхав до сірої брили Вестмінстерського абатства, де рештки Натані-елевої самовпевненості розвіялися вщент. Газон біля західного входу було геть заповнено службовими фургонами «швидкої допомоги» й нічної поліції, а також численними блискучими лімузинами. Над капотом одного з них майорів золотий прапорець Деверо. То сам прем’єр-міністр також тут...

Натаніель вискочив з автомобіля і, махнувши посвідченням перед носом охорони на дверях, увійшов до собору. Усередині все аж кипіло. Чарівники з Міністерства внутрішніх справ сновигали нефом у супроводі своїх бісів — вимірювали, записували, переглядали кожен камінь, шукаючи доказів. З ними були десятки службовців Державної безпеки й нічних полісменів у сірій уніформі. Повітря аж гуло від приглушених розмов.

Жінка з Міністерства внутрішніх справ помітила його.

— Мендрейку! — вона показала великим пальцем собі за спину. — Вони в північному трансепті, біля могили. Вайтвел чекає на вас.

Натаніель спантеличено поглянув на неї:

— Біля якої могили?

Її очі блиснули зневагою:

— Самі побачите, Мендрейку. Самі.

Натаніель вирушив уздовж нефу. Його чорне пальто понуро волочилося за ним. Хлопця огорнув несамовитий жах. Двоє нічних полісменів стояли на варті біля зламаного ціпка, що лежав на кам’яній підлозі. Вони зареготали просто Натаніелеві в обличчя.

Він вийшов до північного трансепту, де громадились мармурово-алебастрові хащі статуй великих чарівників імперії. Натаніель не раз бував тут, шанобливо оглядаючи обличчя мудреців, і тепер був неабияк вражений, виявивши, що половину статуй спотворено: комусь вивернули назад голову, комусь повідбивали кінцівки, а один чаклун у капелюсі з широченними крисами взагалі стирчав догори ногами. То була страшна наруга над святинями.

Усюди юрмилися чарівники в чорному, що проводили різноманітні перевірки й занотовували їх результати. Натаніель прямував між ними, наче вві сні, аж поки вийшов на вільне місце, де в кріслах, поставлених колом, сиділи пан Деверо та його старші міністри. Тут були всі: і дужий похмурий Дюваль, і сухорлява Малбінді, і непримітний Мортенсен, і огрядний Фрай. Джесіка Вайтвел теж була тут: вона сиділа, насуплено зирячи вбік і згорнувши руки на грудях. Трохи віддалік умостився особистий друг пана Деверо — драматург Квентін Мейкпіс, чиє веселе зазвичай обличчя тепер було суворе й стривожене. Усі мовчки дивились на величезну осяйну кулю, що висіла в кількох футах над кам’яною підлогою. Натаніель одразу зрозумів, що ця куля відображає спостереження куль-шпигунів: зараз у ній було видно один з районів Лондона. Вдалині — й досить-таки нечітко — видніла крихітна фігурка, що стрибала з даху на дах. Усюди, де вона приземлялася, спалахували невеличкі зелені вибухи. Натаніель спохмурнів, підступив ближче до кулі — і...

— О, ви вже повернулись зі свого полювання за тінями?

Жовті пальці вхопили його за рукав. Поряд стояв Джуліус Теллоу, витягти свого жовтого носа й скрививши з огидою обличчя.

— Ви саме вчасно! У нас тут усі пекельні сили вирвались на волю!

Натаніель вивільнив руку:

— Що тут відбувається?

— То вам пощастило виявити незнайомця, що керує ґолемом? — голос Теллоу аж сочився кпинами.

— Не зовсім, але...

— Чому я не здивований? Вам, можливо, цікаво буде знати, Мендрейку: поки ви там вештались по закордонах, Спротив завдав нового удару. І не за допомогою якогось таємничого ґолема або зрадника, що володіє забутим мистецтвом, — ні, це був той самий людський Спротив, з яким вам так і не пощастило впоратись! Мало того, що вони знищили половину Британського музею, тепер вони вдерлися до могили