Олег Йосипович Говда - Кінь Перуна

мовив тихо циган, наче до самого себе. – Коли буде від тебе за десять кроків, то лаштуйся так, наче він стоїть на віддалі вістря меча. Не дай заскочити себе несподівано, бо й сила в нього така, що для другого удару в тобі вже життя не залишиться... Найкраще, якщо в ту мить, коли хотітимеш на нього напасти, хтось зможе потвору відволікти. Одна мить розгубленості вервольфа подарує тобі життя...

– Звідки ти, Михаю, про перекиднів знаєш? – вигукнув здивовано Максим. – Невже сам бачив?!

– Та доводилося... Нічого приємного в тих спогадах немає. Краще й не ворушити минулого.

Коваль якось непевно пересмикнув плечима і посунув до кузні. При чому йшов так важко і повільно, наче двигав на собі непосильний тягар.

– Михаю! – гукнув йому вслід парубок. – Постривай! Розкажи ще щось! Я ж про перекиднів лише з бабусиних казок відаю, а йди взнай скільки там правди... Батько ж і хотів би мені допомогти, так теж нічого не відає. Каже, що про Богів Давніх, чи там про гномів з лісовиками, повітруль або мавок, то усе що завгодно, а от з перекиднем ще жодного разу не довелося справи мати. Наче, з Богами – доводилося.

Циган обернувся в дверях кузні.

– Наш табір стояв в Угорщині... Давно, я ще головою до кінської морди не досягав. Однієї місячної ночі прийшов вервольф. Багато наших найхоробріших чоловіків хотіли з ним зустрітися і вбити. Тепер їх нема... Табір знявся... Мій батько бачив вервольфа... Батька теж немає... Тепер ти хочеш з ним зустрітися...

Михай ще більше зсутулився і сховався за дверима.

– Ех, Михаю-брате... – зітхнув Максим. – Коб’ то ще простий перекидень був, а то ж Мирославин батько! І доведеться мені батька нареченої вбивати? А відомо ж, що кров то не водиця... Чи не стане потім між нами?

Максим обернувся плечима до кузні і повільно подався на берег потоку. Туди, де вся сільська молодь, і навіть вже одружені, але ще зовсім молоді чоловіки, збиралися навколо розпалених багать для святкування Івана Купала, яке мало закінчитится аж у ту мить, як Ярило скупається в їхній запруді. Заглиблений у свої смутні думки, він не помітив, як якась постать, тримаючись осторонь і ховаючись у темряві крадькома посунула за ним.

Веселий гомін ставав дедалі виразнішим, і парубок рішуче звернув убік. Зараз у нього був не той гумор, аби пустувати разом з усіма. Тим більше, що й Мирослави його там теж немає. Не пустить же боярин доньку до простих горян. У своїх руках Максим тримав смерть Тугара Вовка і, хоч знав, що той вовкулака, однак не міг перестати мислити про боярина, як про людину. Може через те, що власними очима ще не бачив його у вовчій шкурі, а уявою не здолав сягнути аж так далеко? Чомусь всі сьогоднішні події та розмови й досі сприймалося ним як страшна казка.

До світання був ще шмат часу. Всі, з ким парубок мав зранку рушити до боярської оселі, стрибали через полум’я, пильнували, чий вінок до якого пристав. Ворожили, гуляли, цілувалися з дівчатами. Кому як пощастило... Тримаючись осторонь, аж там, де не сягали відблиски полум’я і щоб трохи позбутися не надто приємних думок, Максим вирішив скупатися.

Вибрав затишне місце. Поскладав на камені одежину, розбігся і шувбовснув у прохолодну воду... В надії позбутися надокучливих думок, але ті певно не боялися води...

Дід Охрім і батько радили образити Вовка і примусити стати до двобою. Плекаючи ще й таку надію, що при доньці та своїх людях той посоромиться перекидатися у звіра, а тоді зійдуться меч з мечем. Що теж не жарт, бо боярин рубака завзятий, та все ж не те, що з потворою пекельною боротися... Челядь, може, спершу й не повірить тухольцям, та потім усе на яв вийде. Бо перекидні по смерті або в вовка, або в колючий кущ перетворюються. От тоді й зрозуміють, що інакше вчинити не можна було. І Мирослава теж... Ось лишень, чи вибачить? Не кожній бо дано спокійно дивитися на смертний двобій батька з коханим, але тут залишалося лише вірити в мудрість старого Охріма і Максимового батька, котрі обіцяли обов’язково щось вигадати. Молодший Беркут сильно сумнівався, що вони дадуть собі раду з запальною на вдачу дівчиною, але відмовитися від довіреного не міг... Якщо хотів, аби громада потім прийняла до себе доньку вовкулаки, як його дружину. Бо переможець матиме право зажадати для себе винагороди!..

І цією винагородою має стати їхнє з Мирославою спокійне життя серед людей.

Нічна купіль трохи остуджувала розпалений, ошаленілий від роздумів, мозок, даючи миттєве полегшання, і зі ставу парубок вибрався вже більш певний себе та значно рішучіший. Бо остаточно переконався, що єдиним шляхом отримати Мирославу і залишитися з нею тут, був двобій, котрий мусив закінчитися смертю Тугара Вовка. І саме від його руки...

Зодягнувшись і продовжуючи думати про кохану та її проклятого батька, Максим і не зчувся, як ноги винесли на знайому стежину.

Заглиблений у свої не надто милі думи, він йшов лісом і розважав над тим, що як у житті все переплітається: ось і тепер, ті самісінькі руки, що зовсім недавно врятували від неминучої смерті у ведмежих пазурах боярську доньку, повинні будуть ще сьогодні вбити батька... Спробував замислитися над чимось іншим, але все було марно, бо думки вперто кружляли навколо одного й того ж... Схаменувся парубок лише тоді, як спинився під заповітною кривою сосною.

– Оце так... – буркнув здивовано. – З якого це дива мене під боярську оселю занесло?

Однак тут не випадало вдавати з себе сердитого, бо кожна гілочка на дереві, кожна травинка під сосною нагадували йому про щасливі хвилини, проведені на самоті з коханою. Присутність Мирослави була настільки реальною, що Максим і не здивувався б, побачивши дівчину тут. Он, навіть меч її лежить поперек вузлуватого кореня, виблискуючи в місячному світлі дрібними самоцвітами, що ними рясно цяцьковане руків’я та піхви.

Меч?! Мирослави?!

Увесь дурман вивітрився з голови парубка, звільняючи місце жахливій тривозі швидше, ніж різкий подмух вітру відносить легку павутинку.

Максим, обережно ступаючи, аби не затерти сліди, наблизився до меча і уважно огледів землю навколо. Ніч, звісно, вміла приховувати всі відбитки, але й того, що розгледіло вправне око мисливця, було досить, аби тривога лише підсилилася. Бо все тут вказувало на те, що зовсім недавно на Мирославу було вчинено напад!