Сергій Бобрицький - Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький

– Щоб ти здоровий був, учителю… – Пробурмотів віконт вражено, розглядаючи уважніше нових гостів. Йому тепер здавалося, що все ж таки Архімаг його підставив. Бо кожна з цих «ляпок» енергетично була більш могутньою за Леона! Навіть зараз, коли в нього хіба з дупи енергія Повітря не струїлася. 

 Духи, здається, не дуже розуміли, чому взагалі тут опинилися. Бо деякий ореол невпевненості все ж мав місце. Аж ось вони визначили, хто може втамувати їх цікавість і обережно, наче левиці до антилопи, попрямували до Леона.

Чародій трохи запанікував. «Старий, дурний покидьок! Щоб ти луснув! Міг би здихатися мене більш цивілізованим чином! Навіщо одразу страчувати?!» – Як розумієте, славетний нащадок Д’Альбон не дуже захоплювався власним вчителем. Але про вовка, як то кажуть…

– Леоне, я аж сюди через наші мітки відчуваю ваше невдоволення та переляк. Зроблю припущення, що з духами ви вже познайомилися?.. – Надійшло до Вищого Магістра повідомлення від геоманта.

– Трясця вам, вчителю! – Чемно привітався маг Повітря. – Так, познайомився! Але їх сумарна міць, гадаю, навіть вам може доставити смертельних неприємностей! Де ви відкопали цих здоровил? Що вони жеруть?!

Гнів та єхидство – то,  звісно, класика. Але ж віконту на секунду стало приємно, що вчитель все ж таки його не кинув.

– Усі питання потім. Просто йдіть за ритуалом і все буде добре, не переймайтеся. – Мабуть, Архімаг Землі намагався разом з цим повідомленням надіслати й заспокійливих еманацій. Але віконт, що висів в десяти кілометрах над землею, з обісцяною пентаграмою під ногами, в компанії трьох монструозно-могутніх духів, це якось не оцінив.

– Сподіваюся, це допоможе…. Вчителю. – Мислено процідив Леон. – Бо зараз я як ніколи впевнений в особі мага, на кого я спрямую посмертне прокляття у разі невдачі.

– Оу… То мені над головою вічно дощитиме? Обожнюю таку погоду, дякую! Але постарайтеся все ж не помирати, віконте. В цьому вам, повторюю, допоможе чітке слідування інструкції ритуалу. Гарного дня! – Сказав наостанок Архімаг, після чого Д’Альбон перестав відчувати в голові сторонніх чарівників.

– Інструкція-інструкція… Я тут не в затишній лабораторії, в кріслі з магічним підігрівом дупи сиджу! – Продовжив сердитися чарівник. Але все ж вирішив робити все за планом.

Спрямувавши свою увагу на могутніх духів, він надіслав їм імпульси радості, вітання та глибокої шани. І тут варто подякувати природі, що в духів є лише емпатія та телепатія. Але очей якось не передбачено. Пробачте за каламбур. Бо в іншому випадку жителів повітряних сфер дуже здивувала б людина, яка надсилає теплі та шанобливі емоції зі скривленою від гніву та зусиль мордякою. Мовляв, ось вам мої вітання та шана, любі духи. А червоне обличчя з виразом, як в маніяка, якого пронос скрутив, в мене з дитинства, не звертайте уваги!

Ну то духи й не звертали. А віконт, тим часом, почав віддавати усю назбирану енергію в дивні символи, що все ще висіли над його головою. І на це, в свою чергу, духи зреагували набагато більш зацікавлено. Безтілесні істоти здійнялися трохи вище – і закружляли в хороводі навколо створених символів, фонтануючи в навколишнє середовище цілою гамою яскравих почуттів. Були там і здивування, і радість. Проте, ще Леон відчував деякі побоювання з боку духів.

– Та ви знущаєтеся, чи що? – Пробурмотів чарівник, з усіх сил намагаючись не психанути. – Які, в демонову дупу, побоювання?! Кожен з вас мене може на попіл обернути. Це я тут маю відчувати побоювання, я!

Хоровод трьох духів відбувався вже півтори години і віконт, що весь цей час напитував пропущеною через себе силою Повітря магічні символи, втомився. Дуже втомився. І ще йому почало здаватися, що з кожним «ковтком» енергії, йому вдавалося зачерпнути її у все менших та менших обсягах. Як наче сам його магічний резервуар перетворився на звичайнісінький м’яз. І його стисло, скрутило судомою від постійних повторювань однієї й тієї ж вправи. А потім, власне, як і буває під час судоми, прийшов біль. Ще ніколи в своєму житті віконту Д’Альбон не доводилося відчувати такий біль просто за те, що він черпав у світу магічну силу. Чарівника почало хитати, їдучий піт укрив все тіло віконта, а десь біля сонячного сплетіння наче оселилася сфера з розплавленого металу.

– Ще трохи, і я намочу цю кляту пентаграму ще раз, але без власної на те волі… – Прохрипів тремтячими губами Вищий Магістр. – Трясця, чому ж так…

Доказати Леон не встиг. Бо в якийсь момент від духів зверху прийшла хвиля якогось позамежного тріумфу, а потім – вони жбурнули в нього свої енергетичні щупальця прямо крізь символи над головою мага. Начхавши на мокру пентограму під ногами. Після цього, «розплавлена сфера» у грудях віконта видала найяскравішу порцію болю – і свідомість Леона вирішила, врешті-решт, узяти тайм-аут.

***

Та навіть блаженне забуття цього дня не дуже пестувало володаря Блискавки. Бо, коли він прийшов до тями, магії всередині нього все ще не було. Не встигла відновитися після виснажливого ритуалу з духами. А земля – все ще була у багатьох кілометрах під ним. Проте, вона доволі швидко наближалася.

– Трясця твоїй демоновій матері, сраний вчителю! – Заволав чарівник. Мозок досвідченого мага за цю секунду після пробудження вже встиг все проаналізувати. Внутрішній зір констатував повне магічне виснаження, а пам’ять послужливо нагадала, що задля чистоти експерименту, він власноруч залишив у Смарагдовій Садибі усі натільні артефакти із запасами сили, що могли б зараз дуже стати в нагоді. І Леон, своїм трішки запамороченим через виснаження та паніку мозком зробив висновок, що не має ані сил, ані засобів, щоб відкласти болюче побачення із землею зі швидкістю вільного падіння.