Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

півтора місяця трудилася, щоб заробити на сукню, що на тобі, — звернулася Ділсі до Фроні. — А що, як дощ піде? Що ти тоді робитимеш?

— Мокнутиму, а що ж іще? — відповіла Фроні. — Зупинити дощ я не можу.

— А меммі завжди говорить про те, що дощ піде, — сказав Ластер.

— Таж якщо я не подбаю про всіх вас, то хто подбає? — здивувалася Ділсі. — Але ходімо швидше, бо й так спізнюємось.

— Сьогодні проповідь виголосить преподобний Шеґоґ, — повідомила Фроні.

— Так? А хто ж він такий? — запитала Ділсі.

— Він із Сент-Луїса, — сказала Фроні. — Кажуть, вели-и-кий проповідник.

— Гм, — мовила Ділсі. — Тут нам такий проповідник потрібен, що вселив би страх Божий у цю нашу непутящу молодь.

— А преподобний Шеґоґ нажене їм страху, — запевнила Фроні. — Так кажуть.

Ішли вони вулицею. На всю її тиху довжину ошатними гуртами рухалися, прямуючи до церкви, білі — під вітряними дзвонами, у мінливих то проблисках, то потьмареннях несміливого сонця. Вітер налітав хвилями з південного сходу, сирий та холодний після нещодавніх теплих днів.

— Краще б ви, меммі, не водили його до церкви щонеділі, — сказала Фроні. — Люди говорять.

— Які такі люди? — запитала Ділсі.

— Та доводиться вислуховувати, — сказала Фроні.

— А я знаю, що то за люди такі, — сказала Ділсі. — Наволоч біла, ось хто. Мовляв, білій церкві він не підходить, а негритянська не підходить йому.

— Так воно чи інак, а люди говорять, — вела своєї Фроні.

— А ти їх до мене посилай, — порадила Ділсі. — Скажи їм, що Богові всемилостивому байдуже, розумний він чи ні. Це тільки для наволочі білої важить.

Далі поперечна вуличка повела їх уділ, ставши невдовзі польовим путівцем. Обабіч неї, під схилами насипу, широко розляглася пласка низовина, всіяна невеличкими халупинами, чиї прогнилі дахи заледве сягали рівня дороги. Втиснуто ж ті хижки у невеличкі подвір’ячка, де й натяку не знайти бодай на якісь моріжки, а лиш купами всякий мотлох: потрощена цегла, поламані штахети, черепки… — речі, що тішилися колись певною прикладною вартістю. Траву тут репрезентувала то тут, то там якась випадкова бур’янина, а з дерев на очі потрапляли хіба шовковиці, та акації, та ще платани, багато з яких уже й всихали, вражені тим самим згубним зубожінням-загниванням, що й все довкола тих халуп, — і навіть зелень на деревах видавалася лише печально-стійкою пам’яткою вересня, от ніби й сама весна їх обділила, зоставивши живитися самим лише густим духом негритянських нетрів, якого ні з чим не переплутаєш.

Мешканці халупин забалакували зі своїх порогів до них, зазвичай звертаючись саме до Ділсі:

— Агей, сестро Ґібсон! Як ся маєш зрання сьогодні?

— Я добре. А ви ж як?

— Та нічогенько, дякую.

Негри виходили зі своїх хатин і некрутим насипом видиралися на дорогу — чоловіки в костюмах, хто в солідному, а хто в скромному брунатному або чорному, із золотим ланцюжком від годинника по камізельці, дехто й з ціпком; котрі молодші — ті в дешевому крикливо-блакитному чи смугастому, у виклично-елегантських капелюхах, ну, а жінки ледь чванькувато шурхотіли сукнями, а діти йшли в поношеній, купленій з білих рук одежинці й поглядали на Бена з потайністю нічних звірят.

— Закладаюсь: ти не посмієш підійти й торкнути його.

— Та ще й як посмію!

— Б’ємось об заклад: не торкнешся. Закладаюсь: побоїшся.

— Він на людей не накидається. Він просто дурник.

— А як дурник, то що, й не накинеться?

— Оцей — ні. Я вже чіпав його.

— А от зараз побоїшся зачепити.

— Так он міс Ділсі дивиться ж.

— Та й без неї не посмієш.

— Він на людей не накидається. Він просто дурник.

Люди, котрі старші, раз у раз забалакували до Ділсі, але сама вона озивалася тільки до старих, а честь відповідати молодшим полишала на Фроні.

— Меммі сьо’дні зрання чогось трохи нездужає.

— Це негоже. Та дарма, преподобний Шеґоґ зараз її зцілить. Дасть їй і полекшу, й звільнення від тягарів.

Дорога знову пішла вгору, і місцевість попереду стала схожа на декорацію. Облямований згори дубами, відкрився спадистий витин в урвищі червоної глини, і саме в той виріз уклинилася дорога та там і закінчилася, мов хто обрубав її. А поруч пошарпана негодами церковця, мов намальована, піднесла догори свою старезну дзвіницю, і весь той краєвид був плаский, позбавлений перспективи, немовби розфарбовані картонні лаштунки, втулені на самому краєчку пласкої землі, на сонячному та вітряному тлі простору, квітня й ранку, сповненого дзвонів. Оце ж сюди й стікався люд, у всій своїй забарній святковій поважності. Жінки й діти проходили досередини, а чоловіки, збиваючись у гурти, неголосно розмовляли собі, поки не віддзвонили дзвони. А тоді вже позаходили й вони.

Всередині церква була прикрашена скупими квітковими приносинами з кухонних грядок та живоплотів, а ще смужками барвистого тисненого паперу, які тяглися по стінах і попід склепінням. Над катедрою висів різдвяний дзвін, що дивом не розсипався ще від усього пережитого. На катедральному помості порожньо, але хор уже на місці, обмахується, хоча ще навіть не дуже й тепло.

Більшість жіноцтва скупчилася з одного боку — порозмовляти. Тоді дзвін бамкнув раз, і вони кинулися врозсип, шукаючи місця, і якусь хвилину паства сиділа тихо, вичікуючи. Дзвін бамкнув іще раз. Хор підвівся й заспівав, і всі голови обернулися до тих, що саме заходили. А то був запряг, що складався з шістьох малих дітей, перевитих білими биндами й квітами: чотири дівчинки з ганчір’яними бантиками-метеликами в тугих кісках і два під машинку обстрижені хлопчики, і той запряг рухався проходом, а позад дітей ступали, один за одним, двоє чоловіків. Котрий ішов другим, був дебелий чолов’яга, ясно-кавовий з лиця, поважно-імпозантний у сурдуті й білій краватці. Голова його була величава й глибокомисла, а шия соковитими бганками викочувалася з-за коміра. Але хто ж його, місцевого пастора, тут не знав, і тому, навіть коли він пройшов, погляди парафіян усе лишалися зверненими назад, за його спину, й аж коли хор змовк, усі збагнули, що продивилися священика-гостя, бо він уже пройшов. Та коли той, хто ступав перед їхнім пастором, зійшов на підвищення й став за катедру, все так само передуючи господареві церкви, з грудей вирвався звук, який годі описати: зітхання, шум подиву й розчарування.

Великий проповідник виявився маленьким-щуплявим чоловічком у потертому альпаговому піджачку. Личко мав він чорне, ще й зморщене, мов у старенької мавпочки. І знову заспівав хор, малята підвелися й проспівали безголосо, писклявими переляканими шепоточками, і весь цей час парафіяни якось ніби ошелешено витріщалися на того прибулого плюгавця, що сів поруч монументальних тілес місцевого пастора — мов на те, щоб через той