Ірина Романовська - Не мій мільйонер, Ірина Романовська

33.

Ігор.


Стою посеред палати та дивлюся у бік великого вікна. Сонячне світло, що проникає сюди, робить білу фарбу на стінах не такою вже й холодною. Жовті промені додають крихти тепла цьому односпальному ліжку, що самотньо стоїть біля стіни. Невелика тумба, ліжко та стілець - більше нічого в кімнаті немає.

Але навіть наявність у достатній кількості денного світла не приховує той страшний факт, що за склом у віконну раму вмуровані металеві ґрати. Мабуть, на той випадок, якщо пацієнт надумає спробувати втекти.

Мене не залишає надія, що зараз я отримаю хоч якусь зрозумілу відповідь від Романової про те, що це, в дідька, таке вона накоїла?

- Навіщо Юль? Просто скажи на-ві-що?

Знову повертаюся обличчям до колись улюбленої блондинки, з якою в минулому збирався будувати сім'ю, мріяв про спільних дітей. Дивлюсь на дівчину та не множу в ній знайти ту, яку я знав більшу частину свого життя.

Коли все пішло шкереберть? Коли чудова дівчина встигла перетворитися на цю худу, озлоблену особу жіночої статі? Інакше язик не неї не повертається сказати.

Її нинішній хворий, подекуди жовтий колір обличчя, не схований краплею косметики, ще чіткіше говорить про те, що ми з її батьком чинимо все правильно. Юлю потрібно лікувати. Потрібно допомогти їй боротися із тяжкою залежністю. Обов'язково. Сама вона точно не впорається.

Тоді при першій зустрічі я у всьому звинуватив її нервовий стан, недосипання та страх за своє життя через шантаж. Особливо ті ледь приховані за тональним кремом синці під очима. Настрій Юлі, сидячи там за столом у ресторані, змінювався, як за помахом руки, від кожного слова. На початку розмови вона була спокійна й тиха, потім усе змінилося на імпульсивність, злість. Навіть певною мірою відчув я відчай Романової, особливо коли вона кричала слідом, що боротиметься та все так просто не лишить.

Дійсно, не залишила.

Юля не здатна контролювати свої емоції повною мірою.

Як пояснив лікар, така поведінка властива, коли в залежної людини минає дія вжитої дози й починається так звана «ломка».

Я довго не міг повірити, що це правда. Адже це ж Юлька, яку я знаю, з якої я виріс, з якою до школи ходив. Ми ж жили з нею разом. А тепер треба якось прийняти той факт, що дівчина вживає наркотичні речовини.

Перебуваючи зараз поруч із нею в палаті, мені здається, що треба бути сліпим, щоб не помітити оці величезні мішки та кола під очима, недоглянуте волосся, обламані нігті, посірілі зуби. Надмірна худорлявість дівчини, підкреслена звичайною білою майкою, викликає лише стійке бажання терміново викликати лікаря та з'ясувати, що вони тут із пацієнтами роблять у своїх реабілітаційних лікарнях? Не годують, чи що? Півтора місяця тому, здається, Юля була не така худа.

Власними силами за місяці знайти Юлю мені так і не вдавалося. Як я й припускав, ховатися від мене їй допомагали батьки. А якщо бути точнішим, помагав лише батько — ВікторВіктор Савелійович. Він купив для доньки квартиру за містом через підставних осіб. Сам ніколи до неї не їздив, боявся, що я буду вистежувати. Юля завжди приїжджала сама до них, попередньо зателефонувавши татові. Мати Юлі - Галина Сергіївна, постійно думала, що донька знає, що робить.

Для мене було дивним, що Романови не казали, де знаходиться їхня донька, скільки б разів я не питав. Адже стільки років вони мріяли, щоб ми поріднилися та я став їхнім зятем. Але якоїсь миті вони навіть перестали відповідати на мої дзвінки.

Як виявилося пояснення цьому було дуже просте. Юля, повернувшись до країни, розповіла татові, що я запропонував дівчині розпочати наші стосунки знову. Але отримавши від неї категоричне «ні», я нібито почав Романову шантажувати наявними у мене оголеними знімками дівчини. До речі, всі статті у пресі про швидке весілля — це теж моїх рук, за її словами.

Згодом з'ясувалося, що це не єдина «правдива» історія про мене, яку Юля поволі вливала у вуха своїх батьків. Два роки тому Романова також розповіла сльозливу «правду» про мої зради. Ось чому вона не витримала та наполягла на розриві стосунків. Я поводив себе наче тиран: не відпускав нікуди, залякував, іноді навіть лупцював. Справжнісінький покидьок, загалом. Тому, коли я опинився в лікарні з переломами, Юля швиденько запакувала свої речі та втекла від мене до Франції.

Отже, її батьки вважали мене цапом, на якого їх рідна донька витратила стільки років свого життя, і якому, звичайно, не можна говорити, де знаходиться дорогоцінна Юля. Не можна вдруге дозволити мені зруйнувати щасливе життя їхньої зразкової донечки.

Як при цьому та головне навіщо вони продовжували спілкуватися з моєю родиною, я взагалі не розумію.

Скільки б мала тривати ця вся гра в «хованки» з Юлею, не можливо сказати. Але її тато раптом став особисто помічати деякі зміни у поведінці дочки. Вона стала іншою: більш різкою, холоднішою, без сентиментів та ніжності. Доньку не цікавили проблеми сім'ї, здоров'я батьків. Приходила найчастіше тоді, коли потрібні були гроші. Ще й те, що в їхньому будинку після візитів доньки стали зникати цінні речі, теж змусило батька міркувати та почати підозрювати щось недобре.

Саме на той момент Віктор Савелійович вирішив відповісти на мій черговий, наполегливий дзвінок. Я розповів йому реальні факти з життя Юлі та чому її варто знайти якнайшвидше.

І якщо хтось гадає, що Романов-старший повірив мені на слово, то не так. У телефонній розмові я вислухав від нього багато ласкавих триповерхових слів на свою адресу. Але все ж таки після закінчення емоційного словесного спалаху Віктор Савелійович погодився зустрітися зі мною у своєму офісі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍