Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

схопився руками за неї, підтягнувся, зник між листям і за якусь часину опинився на вершині дерева. Ніщо не перешкоджало йому дивитися. На заході, десь кілометрів за три, гора, на якій вони знаходились, була розділена глибокою долиною. Трохи далі здіймалися розтріпаними гривами інші гори. На півночі кілька попелястих горбів затуляли горизонт, а на південь — один масив: той, який прикривав печеру. Десь там, у глибині лисого горба, поцяткованого то сям то там острівцями ялівцю, перебували його друзі, їхні друзі: Марія, Віктор, Тік та Йонел. Куди може простягатися печера в горі? Чи веде вона до цієї дивної скелі, схожої на шахового коня, біля підніжжя якої він зустрівся з Петрекеску? Скеля знаходилася точнісінько навпроти гори, де вони зупинилися. Скеля згори не мала точно такої форми, як визначила Лучія з першого разу. На заході — тільки намет і Лучія, вона саме відійшла від намету й підходила до краю прірви.

— Гей! Дане! — крикнула вона, зупинившись за кілька метрів від прірви. — Як можна добратися до вас?

Дан махнув їй рукою у тому напрямку, де був місток:

— Пройди метрів триста вниз, там є місток! Іди, не бійся!

Лучія бігцем подалася вниз. З вершини бука Урсу сказав черешнякові, що ласував малиною:

— Скажи їй, хай не дивиться вниз, коли йтиме по мосту! Швиденько!

Дан крикнув, скільки мав сили:

— Лучіє-е-е! Урсу каже, щоб ти не дивилася вниз, коли йтимеш по мосту! Не можна, чуєш!

Лучія махнула йому рукою, мовляв, вона чує, а Урсу на вершечку бука відчув, що його обливає потом. Він розлючено глянув на Дана й ледве побачив його в малиннику. Дан похитувався між кущами, принаджуваний багатством і запахом ягід. Вони були червоні, трішечки гіркуваті, саме такі, які подобалися йому… і тільки йому. Досі він не відчував справжнього смаку малини й задоволення збирати її з заплющеними очима на переобтяжених гілках. Він знову заплющив очі, а губи і язик бігали в пошуках червоних ягід. Дан відчув кетяг на кінчику язика, стиснув його губами, потім вдруге, втретє і, збуджений задоволенням, розплющив очі…

Згодом, скільки разів йому доводилося згадувати пригоду, Дан говорив, що вперше в житті своєму він відчув холод абсолютного нуля…

Перед ним, за кілька метрів, стояв ведмідь, ще більший любитель малини, аніж Дан, і саме тому уявляв собі, що він і є хазяїном малинника. Ведмідь був надто справжній — бурий, велетенський, може, найбільший і найстрашніший екземпляр із їхнього роду. Почувши, як він замуркотів, а особливо, коли побачив, як той підняв лапу, Дан зрозумів, що це йому не сниться, що в нього не галюцинації, що перед ним не опудало ведмедя, напхане соломою, не ведмежа шкура, перетворена на страховисько.

Він вилетів з малинника, мов куля з рушниці, на великий подив вуйка. Але по дорозі мав необережність підняти камінь і жбурнути його в голову ведмедеві, який кинувся за ним радше для того, аби настрахати.

Врятувало Дана в цю смертельну мить дерево. Він несамовито закричав:

— Урсу! Ведмідь!

— Що ти хочеш? — почувся з дерева голос крем’язеня.

— Урсу-у-у!

— Ти збожеволів?.. Не бачиш мене… Не чуєш?

Урсу прогорнув убік гілки бука і враз побачив усю сцену. Дан мчав, мов заєць, а за ним — ведмідь.

— Піднімайся на дерево! Мотузка там! І не оглядайся! Піднімайся мерщій!

Дан підлетів до бука і, не озираючись, всунув ногу в петлю, схопив мотузку руками й почав тягти її. Якби він оглянувся й побачив за кілька метрів від себе розлюченого ведмедя, в нього забракло б сили піднятися. Тої миті, коли він перший раз смикнув за мотузку, Дан відчув, що його охоплює божевілля. А якщо помилиться? Він смикнув ще раз, далі ще з усією люттю. Розплющивши очі, побачив за кілька метрів над головою гілку бука. А далеко внизу, на землі, оскаженіло крутився ведмідь. Дан заплющив очі й знову смикнув. Дві дужі руки підхопили його й потягли вгору. Врятований! Тепер він знову міг розплющити очі. Хлопець учепився за товсту гілку й глянув на Урсу. Крем’язень, тримаючи топірець, приготувався відбивати, якщо треба буде, атаку звіра на дерево.

Ведмідь несамовито ревів, бігаючи довкола дерева. Він весь час розмахував лапами і, побачивши мотузку, що звивалася в повітрі, вхопив її кігтями і смикнув униз. Світ ніби трохи заспокоївся, небезпека минула, але саме тоді, коли на обличчях у хлопців почали з’являтися усмішки, почувся спокійно-кришталевий голос Лучії:

— Хлопці, куди ви поділися? Гей! Де ви?

Побачивши за якийсь десяток метрів від себе розлюченого звіра, Лучія остовпіла. Тієї ж секунди в Урсу виник план. Він крикнув страшним голосом — то єдине, що могло підштовхнути Лучію втікати:

— Тікай, Лучіє! Тікай униз!

Звір кинувся на легшу здобич, але його зупинив дошкульний удар по спині: топірець, кинутий Урсу. Роз’ятрений звір почав шукати довкола себе невидимого ворога. А хлопцеві саме й потрібні були ті кілька секунд розгубленості. Одним стрибком, розрахованим до міліметра, він перелетів із гілки на гілку, схопився руками за сучок бука й блискавично, поки сучок не тріснув під його вагою й силою удару, стрибнув униз. Все це відбувалося так швидко, що Дан згори побачив лише падіння.

Опинившись на землі, Урсу метнув на голову розгубленого звіра здоровенний камінь. Оглушений ударом, ведмідь прагнув тільки одного — запопасти свого кривдника. Легша здобич зникла, мабуть, із пам’яті тварини. Ведмідь, мов болід, кинувся на того, що напав на нього. Хлопець майнув до схилу гори. Далеко в долині він побачив Лучію — вона нажахано дивилася на все, а сам майже відчував на потилиці дихання ошалілого хижака.

— Тікай, Лучіє! — закричав Урсу на бігу.

Побачивши Лучію біля бука, Урсу в одну секунду виробив план, як врятувати дівчину. А тепер, переслідуваний роз’юшеним звіром, спробував врятувати й самого себе.