Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

Своєю кучерявою чуприною і пончо-дощовиком він нагадував міфічного шукача пригод. Чоловік, який вирізьбив свою легенду мачете й золотом.

— Продовжимо завтра. Зараз жери свою мавпу та лягай спати. ЗСДРК мають повернутися вже вранці. Вони подумають, що сьогоднішню різанину влаштували тутсі. За кілька годин звідси все полетить до бісової мами. На світанку треба рушати далі.

Ерван узяв свою порцію: шматки м’яса плавали в соусі, від якого різало очі. На поверхню випливла зашкарубла пика макаки, ніби хотіла схопити ковток повітря. Жодних проблем: зараз він і шину проковтнув би. Ерван їв, як первісна людина, руками, а потім заснув, навіть не встигнувши обміркувати батькового зізнання.

73

Третя по півночі. Відділ реанімації в лікарні Отель-Дьє.

Після аварії в Бобурі Ґаель з Одрі їхали за фургоном швидкої допомоги до самої лікарні на острові Сіте, по інший бік Сени. За ними хвостом причепилися інші поліційні машини, натоптані фліками, які не розуміли, що ж насправді сталося і яких проблем тепер очікувати.

Ґаель була розлючена й приголомшена та звинувачувала у цьому провалі Одрі. Чому не можна було дозволити їй провести зустріч самостійно? На це флікиня заперечувала, що привела Ерванову команду — здорованя, якого всі звали Тонфа, й напомадженого понторіза на прізвище Фавіні — з міркувань безпеки. Все інше — патрульні фліки, фургон, причетний до аварії — нещасливий збіг обставин.

Вони в авто весь час кричали одна на одну, але до внутрішнього дворика лікарні ввійшли, зберігаючи статус-кво. Згодом їх вигнали медики — туди нікому не можна було заходити, — дівчата всілися надворі в залишені там інвалідні візки й курили сигарету за сигаретою.

Ґаель мовчки молилася — не Богові, а долі: Ерік Катц мусив вижити. Звісно, аби відповісти на їхні запитання, але ще й тому, що не міг так безглуздо померти. Попри сумніви, які обсіли Ґаель, в неї досі залишалися своєрідні почуття до того химерного типа. Відмовлялася навіть самій собі зізнатися, що сеанси з ним, — якщо не враховувати її сентиментальних марень, — принесли певну користь. Тепер думала про них як про регулярні відпливи, що дарували полегшення та спокій.

Лікарі не вселили їм надії. Психолог щосили гепнувся об решітку радіатора джипа. Удар викликав кровотечу в грудній клітині й черевній порожнині. Хребці також пошкоджені, а життєві показники далекі від норми.

Упродовж тієї ночі Ґаель та Одрі не розмовляли ні з ким із лікарів і не отримали жодних новин. Їм залишалося тільки курити в лікарняних шезлонгах, спостерігаючи за прибуттям фургонів швидкої допомоги. Їх суботнього вечора побільшало. Затриманих везли до відділу судмедекспертизи Отель-Дьє.

О другій по півночі Ґаель наважилася розкрити таємницю, яку тримала на серці, — те, що прошепотів їй на вухо Катц: «Людина-цвях жива…». Одрі ніяк не зреагувала. Мабуть, це лише підтвердило її здогади: Катц безпосередньо пов’язаний зі справою минулого вересня, а може, навіть і з убивствами, скоєними в сімдесятих роках. Про кого, власне, говорив Катц? Про Філіпа Кріслера, чи про Кріпо, якого визнали винним у вбивствах цієї осені? Чи про привида Лонтано, Тьєрі Фарабо, який від 1969 року лютував у Верхній Катанзі? Жодне з цих припущень не мало сенсу. Фарабо 2009-го помер від інсульту в інституті психіатрії. Що ж до Кріпо, то 20 вересня Ґаель власноруч перерізала йому горлянку.

Нарешті до них вийшов худий мов скелет чоловік у паперовому зеленому халаті. Він опустив маску, відкрив овальне обличчя з сумними очима. Воно змарніло після кількагодинної операції, та попри це випромінювало якусь темну енергію, суміш втоми й збудження.

— Мені шкода, — сказав він і дістав пачку сигарет, — усе скінчено.

— Він помер? — тупо перепитала Ґаель.

Медик скривився й неквапно запалив цигарку.

— Серце не витримало. Кров залила всі органи. Ми намагалися зробити неможливе, але битва була від початку безнадійною.

— Він нічого не сказав, перед смертю? — запитала Одрі.

Хірург кинув на неї косий погляд — у його стомленому обличчі був якийсь гіпнотичний шарм.

— Усе відбувалося під анестезією.

Жінки позадкували до поліційних машин і фургонів швидкої допомоги. Уже збиралися йти геть, коли лікар гукнув їм:

— Ви заповнили документи про шпиталізацію?

— Ми про нього нічого не знаємо.

— Номер соціального страхування? Родина?

— Вам же сказали, ми нічого не знаємо! — нервово повторила Ґаель. — Я просто мала зустрітися з ним цього вечора. Він запанікував із причин, які надто довго пояснювати, побіг і кинувся під колеса джипа.

Лікар зробив крок їй назустріч. На його вродливому обличчі можна було прочитати нічні переживання.

— Ви з мене знущаєтеся, чи як?

— Що? — перепитала Ґаель ще гучніше. — У чому річ?

Чоловік отетеріло витріщився на дівчат.

— Чому ви кажете «він»? — запитав знову, підкурюючи ще одну «Мальборо» від попередньої.

Ґаель зиркнула на Одрі, й на неї зійшло осяяння: вони лише заплутали цю історію.

— А як треба було б казати?

Медик виплюнув дим із глухою злістю.

— Жертва, яку ви нам привезли, була жінкою.

74

— Виспався?

Шоста ранку. Ерван спробував підвестися, але застряг між коріння, що слугувало за ліжко. Рідке багно засмоктало його, а бронежилет стискав тіло під плащем, ніби панцир скарабея. Нарешті, після кількох спроб вдалося виборсатися із тієї зеленавої щілини.

Світанкова злива вже вщухла. Якби знайти правильну позу, можна висохнути менш ніж за годину. Він скинув дощовик і бронежилет та потягнувся. Після вчорашнього катаклізму був майже здивований тим, що сонце знову в небі. Світло, запахи, гамір живої природи: усе було на місці. І цього разу світ народжувався наново, щойно Ерван розплющив очі.

Морван розпалював багаття — а може, навіть підтримував його цілу ніч.

— Сніданок.

Ерван не пригадував жодного сновидіння. У голові плинули тільки слова, почуті напередодні, — батькове зізнання, убивство в тіні решти вбивств, божевілля, яким маніпулювало інше божевілля… Морван готував чікванґве, ті маніокові котлетки