Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

змінив сенс його фізіономії. Часткова механізація, внесена моноклем у Блокове лице, звільняла мого друга від усіх важких обов’язків, які накидаються людському обличчю: від обов’язку бути гарним, обов’язку свідчити про розум, доброзичливість, доконуване зусилля. Сама вже тільки присутність цього монокля на Блоковім виду звільняла нас насамперед від роздумів, гарне це лице чи ні, — так прикажчик у крамниці запевняє, що англійські товари — «справжній шик», і ми вже не сміємо застановлятися, подобається нам товар чи не подобається. З другого боку, він притаковився за скельцем цього монокля в такій чванькуватій, відособленій і комфортній позі, ніби сидів за шибкою восьмициліндрового авта, а щоб підладити лице до причесаного чуба та монокля, риси його раз на все втратили будь-який вираз.

Блок попрохав мене рекомендувати його принцові Германському, і я не побачив у цьому труднощів, на які був на-разився, коли вперше прийшов до нього на прийняття; тоді вони здавалися мені натуральними, натомість нині я вважав, що рекомендувати принцові одного з гостей річ дуже проста, мені навіть неважко було б підвести до нього і рекомендувати сюрпризом когось не запрошеного. Може, це пояснювалося тим, що в цьому світі, де я був колись новачком, я давно став кимось «близьким», хоча з якогось часу мене трохи «забули»; а чи, навпаки, тим — оскільки я не ходив у справжніх світов-цях — що все те, що для них становить труднощі, перестало для мене існувати, щойно я позбувся сором’язливости; а чи, може, тим, що у моїй присутності з людей спадала перша (а часто друга і третя) штучна личина, і я відчував під погордливою пихою принца дику жадобу спілкування, знайомства навіть із тими, кого він трактував зневажливо. Чи, може, ще тим, що змінився і сам принц, бо кожного, хто був замолоду і в зрілі роки зухвальцем, старість обдаровує своєю лагідністю (тим паче, що новачків та незнайомі ідеї, від яких відхрещувалися, вони давно вже знали, і ці ідеї прижилися), а надто якщо старість взяла в помічники якусь чесноту чи якийсь прогріх, що розширює їхні товариські стосунки — а чи якусь революцію, що викликає політичне навернення, як навернення принца до дрейфусарства.

Блок розпитував мене, — як розпитував колись і я, ступаючи перші кроки у великому світі, і як трапляється мені робити й нині, — про людей, яких я знав уже тоді і які були так само далеко і так само осторонь від усього, як комбрейці, чиє місце мені не раз хотілося «локалізувати» точніше. Але Комбре було для мене десь на такому стерчку, так відбігало від решти всього, що не переставало залишатися загадкою, і я не міг уявити його на карті Франції. «То що ж, принц Германський не може мені дати жодного уявлення ні про Сван-на, ані про барона де Шарлюса?» — допитувався Блок, — колись я підхопив був його манеру вести балачку, натомість нині він наслідував мою. «Жодного».— «Чим же вони вражали?» — «Вам годилося б побалакати з ними, але це неможливо, Сванн помер, а барон де Шарлюс на тонку пряде. Але вони були на голову вище за всіх». І поки Блокове око блищало в роздумах про те, чим же могли бути ці чудові особистості, я подумав, що трішечки збрехав: не таку-то вже й утіху давало мені їхнє товариство, по-справжньому я втішався тільки самотою, бо враження від чогось справді незвичайного криється лишень у нашій уяві. Невже Блок це помітив? «Ти, може, все це трохи приоздоблюєш, — сказав він, — я, звісно, розумію, що, скажімо, пані цього дому, принцеса Германська, уже не молода, хоча ти не так давно захоплювався її незрівнянними чарами та чудовою вродою. Звичайно, я визнаю, що в неї великосвітній вигляд, правду ти казав і про гарні її очі, але, зрештою, я не бачу, щоб вона була аж така незвичайна, як це випливає із твоїх слів. Порода в ній, природно, відчувається, але зрештою...» Я мусив розтлумачити Блокові, що він говорить про когось іншого. Принцеса Германська була уже в могилі, а принц, зруйнований німецькою поразкою, пошлюбив екс-пані Вердюрен. «Ти помиляєшся, — простодушно виправдовувався Блок, — я гортав «Готський альманах» за цей рік і знайшов там повідомлення, що принц Германський мешкає в палаці, де ми зараз, і одружений з особою просто-таки грандіозною, стривай, дай Боже пам’яти, одружений із Сідонією, дукинею де Дюрас, з дому де Бо». Справді, пані Вердюрен невдовзі по чоловіковій смерті вийшла за старого зубожілого дука де Дюраса, завдяки чому стала кузиною принца Германського, а через два роки після одруження дук помер. Для пані Вердюрен то був удалий перехід — отак-то за третім своїм шлюбом ця пані стала принцесою Германською і посіла в Сен-Жерменському передмісті високий стілець, либонь, на превеликий подив усього Комбре, де дами з Пташиної вулиці, дочка пані Ґупіль та синова пані Сазра, останніми роками, перш ніж пані Вердюрен стала принцесою Ґермантською, цідили крізь зуби: «дукиня Дюрас», наче пані Вердюрен грала ролю дукині в театрі. Хай навіть кастова засада вимагала смерти «пані Вердюрен», новий титул — звичайно, неспроможний дати якоїсь нової влади у вищому світі— справляв радше прикре враження. «Вона афішується» — цей вираз, прикладуваний у всіх сферах до жінки, яка має коханця, у Сен-Жерменському передмісті міг прикладатися до жінок, які публікують книжки, а серед комбрейсько-го міщанства він стосувався тих, хто брав «нерівний» шлюб, хоч з одного, хоч із другого боку. Коли вона пошлюбила принца Ґермантського, мабуть, там подейкували, що це якийсь фарбований Ґермант, ошуканець. Для мене ж у цій ідентичності титулу й імени, яка підготувала появу ще однієї принцеси Германської, що не мала нічого спільного з такою чарівною для мене колись принцесою, зійшла з цього світу і була тепер безборонною, окраденою покійницею, було щось таке саме болісне, як бачити, що речі принцеси Едвіґи, її замок і все, чим вона користувалася, опинилися в руках іншої особи. Спадкоємство імени — сумне, як усяке спадкоємство і як усяка узурпація чиєїсь власности; і повік, без упину, напливатимуть хвилями нові принцеси Ґермантські, або радше тисячорічна, змінювана сторіччя у сторіччя на своєму місці іншою жінкою, одна й та сама принцеса Ґермантська, недосяжна для смерти, байдужа до змін і ран нашого серця — і це ймення змикатиме над принцесами, зникомими час від часу, свій завжди однаковий, прадавній супокій.

Звичайно, зовнішня відміна знайомих мені облич становила лише символ змін внутрішніх, що відбуваються день у день. Може, ці люди поралися й