Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Вони ляснули по конях і поїхали.

– А це його волосся, – показав скит на вузду, де теліпалися брудні жовті патли.

Залишивши Олександра й Рудого, Діодор підтюпцем під’їхав до молоді. Торбасай, похитуючись на коні, тонким голосом виводив якоїсь пісні, а той скит, що стояв колись на варті коло факторії (його звали Таргітай), підтягував йому в унісон хрипливим баском. Діодор довго прислухавсь, силкуючись затямити мелодію, але в пісні або зовсім не було мелодії, або вухо грека не могло зрозуміти її. Йому здавалось, що в пісні було усе, тільки не мелодія: було іржання табуна, диких коней, коли його зимової хуртовини замітає снігом, скигління й плач осіннього вітру в степу, і клекіт орлячий, і виття степових сіроманців. Здавалось йому, наче два степові вовки зійшлися докупи морозної місячної ночі й виють і скаржаться на свою гірку голодну долю. Калікрат не розумів скитської мови, і од незрозумілих слів і дикого голосу скитів у нього забігав мороз поза шкурою.

Тимчасом вони співали досить мирної й улюбленої скитським юнацтвом пісні.

«Дівчина струнка, як очеретина,

і баска, як молода кобилиця, іде по воду до річки», —

тонко, придушеним голосом виводив Торбасай.

«Вона напуває коня молодого сколота»… —

підхопив Таргітай хрипливим баском.

«– Ходім до мене, красуне; ти житимеш зі мною

в моїй халабуді.

– Я піду до тебе, коли ти повернешся з походу

з ворожою головою…

Повернулись сколоти з походу,

а юнак лежить в степу без голови,

і чорні круки шматують йому серце».

Діодор переклав пісню Калікратові. Дикий спів і незграбний склад скитської пісні справили велике вражіння на Калікрата. Йому стало моторошно серед цього безмежного степу, серед цих степових дикунів. Привиділося йому, що й він, як той юнак, лежить у степу, а чорні круки крячуть над його головою. Ось один із них, старий і товстючий, націливсь і дзьобнув його просто в око. Калікрат здригнувсь і заплющив очі. Страшно! А мати дивитиметься на море, сподіваючись сина, і не знатиме, де лежать кістки любого Калікрата. А молода білява дівчина, дочка Клістенова, Аспазія, забуде його й гулятиме з іншим парубком.

– Діодоре, – звернувся він до кухаря, – а що як нас зустрінуть у степу сармати, вони вб’ють нас.

– Це вже так… Годуватимеш гайвороння, синку, а коли не вб’ють, то завдадуть у неволю. Та ти не турбуйся, – заспокоював він хлопця, побачивши, що той із жахом оглядається навкруги, – скити не такий народ, щоб дали себе на поталу. Великого війська сарматського тепер не може бути в степу, бо скити тепер у миру з сарматами; ну, а невеликої ватаги сарматських мисливців лякатися нічого. Я так думаю, що наші молодці навіть раді були б зчепитися з мисливцями, коли б не вино, що ми веземо, бо скити тільки про те й думають, щоб битись, а потім пиячити.

Калікратові після цих слів стало соромно за свій страх. Сором! Він, молодий здоровий атлет, лякається сарматів, а Діодор, старий, не боїться. Що б подумали ці дикуни-скити, коли б довідалися, що він, еллін, боїться сарматів.

Калікрат дуже жалкував за тим, що не знав скитської мови й не міг балакати з Таргітаєм.

Таргітай дуже вподобавсь йому ще тоді, як він побачив його вперше на кручі коло факторії.

– Спитай Таргітая, – попросив він Діодора, – як вони знаходять дорогу в степу.

Таргітай усміхнувся, коли Діодор переклав йому слова Калікра-тові.

– А як ви знаходите дорогу серед моря? – спитав скит.

– Ми знаходимо дорогу по сонцю вдень, а вночі – по зорях.

– А ми знаходимо дорогу і по сонцю, і по зорях, і по землі, і по травах. В степу легше знайти дорогу, як серед моря: в морі – вода; проїхав човен – немає сліду, а тут – ба! – показав він перед себе.

Калікрат подивився, куди показував скит, але всюди зеленіла трава, пишалися квітки та хвилювалася тирса.

– Я нічого не бачу, крім трави, – сказав Калікрат.

– Більш нічого й не треба, – впевнено відповів Таргітай.

Другий скит, Торбасай, засміявся.

– Багато їси солоного, того й не бачиш, – сказав він, підморгуючи Таргітаєві.

Калікрат настобурчивсь, як горобець, і замовк.

– Ми йдемо тією самою дорогою, якою йшли до моря. Видко дві смуги на траві, де проїхали колеса. Дивись! – Зліз Таргітай з коня, розгорнув траву й показав Калікратові.

Придивившись, Калікрат побачив два рядки трохи зіпсованої трави з погнутими стеблами, що хилились на один бік.

– Оце й усе?

– Цього досить… – скочив на коня скит. – Та й без цього видко! – додав він, ловлячи правою ногою стремено.

Торбасай знову засміявся. Прикро стало Калікратові. Він був самолюбний хлопець, і сміх дикуна Торбасая дратував і ображав у ньому атлета й елліна. Він довго їхав, замислившись, сумний, а потім повеселішав і сказав Діодорові:

– Ану, спитай цього Торбасая, чи перескочить він через коня?

Діодор засміявсь: він бачив, як плигав на стадіоні в Пантікапеї Калікрат, і передав слова Калікратові Торбасаєві.

– Що тут дивного? У нас кожна баба перескочить через коня!

– Ану, спробуй!

Торбасай здвигнув плечима (він вважав це за дурницю) і зліз з коня. Потім він ухопивсь за гриву свого присадкуватого огиря, плигнув і опинивсь на другому боці коло коня.

– Е, ні… Ти перескоч, не торкаючись коня, – засміявся Калікрат, – а так справді кожна баба перескочить!

– Держи! – сказав він і дав вузду свого коня Торбасаєві.

Злізши з коня, він одійшов на кілька кроків од нього, розігнався, напруживсь, стрибнув і, не доторкнувшись до коня, перескочив через нього.

– О! – роззявили рота скити. Ефект був надзвичайний.

– Ану, я! – сказав Торбасай.

Він також розігнавсь, підскочив до коня, але знов мимоволі ухопивсь рукою за гриву й перескочив так само, як і раніш. Таргітай спробував і собі перескочити, але і йому це не вдалося.

– Мало їси солоного! – задоволено сказав Торбасаєві, сідаючи на коня, Калікрат.

Під цей час до молоді під’їхали Олександер і Рудий.

– Що тут у вас таке?

Скити розповіли Рудому, як перескочив через коня грек.

– Ану, перескоч ще! – сказав Рудий.

Калікрат перескочив. Рудий помовчав, пошкрябав свою руду бороду й сказав:

– Він плигає, як тарбаган15.

Відтоді скити почали звати Калікрата Тарбаганом.

Через дві годині валка звернула в балочку й отаборилася коло струмка, що дзюрчав по дрібному камінні й піску балочки.

Сонце зайшло. Довгі тіні лягли в балці. Коло