Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

від берега й пішла степом. Степ безкраїм килимом розгорнувся перед подорожніми. Прокладених доріг не було, і валка йшла навпростець по гущавині трав. Трава шурхає під колесами, згинається, і поза валкою залишається широка смуга зім’ятої трави. Вітер розхиляє траву, і через день-два тільки зірке око степовика зможе примітити стежку, де пройшла валка.

Тепле повітря повне пахощів трав, чебрецю, деревію. Смуга тирси білими хвилями біжить перед подорожніми. По балочках купчаться кущі дикого мигдалю. Наче молода у весільному вбранні, стоїть кущ білоквітного таволожнику. Вітер підіймає намітку з таволожнику й білосніжними пелюстками розсипає її по траві.

Сонце пече дужче. Вози риплять, амфори на возах похитуються й легенько стукаються череватими боками. Бородатий, з облупленим червоним носом скит сидить на передньому возі. Широкою спиною він сперся на амфору, а ноги звісив на війя. Він дрімає, клює носом і гугнявим голосом гукає на воли. Воли йдуть нешвидкою ходою, а з морди в них, як блискуче павутиння, висить і теліпається слина. Коло воза, висолопивши язика, біжить сірий собака.

Попереду валки їдуть на конях Калікрат, Торбасай і молодий скит, що стояв на кручі на варті коло факторії. Трохи ззаду – Олек-сандер, Рудий і Діодор. За возами їде решта скитів. Видко було, що скити і на конях, і в степу свої люди, але цього не можна було б сказати про греків. Особливо погано сидів на своїй лошиці Діодор. Лошиця була мати того стригунця, що задушив Рудий. Вона сумувала, обертала голову назад і голосним іржанням кликала сина.

Рудий довго мовчки дививсь на Діодора, наче пригадуючи щось, потім вишкірив білі зуби, засміявся й сказав:

– Ти сидиш на коні, як собака на халабуді.

Діодор відповів на це цілою гамою добірної самоської лайки, але сіль її пропала для скита, бо він не розумів грецької мови. Зачіпати ж по-скитському Рудого серед степу Діодор вважав для себе за небезпечну річ. Олександер і рудий ватаг їхали попліч і балакали, а ззаду їх тюпав на своїй лошиці Діодор.

– У нас тепер є досить невільників, – казав Рудий, – цієї осени ми добре пошарпали міста за Бористеном13. Перепало проте й сколо-там, бо там і баби такі, що дряпаються; але нічого не зробиш: треба ж юнацтву колись покуштувати ворожої крови.

Олександер замолоду служив у гоплітах14, йому часто доводилось брати участь у бійках і бачити кров, але пити кров людську – це було щось таке бридке, огидне, чого ніяк не міг зрозуміти грек. «Варвар!» – з презирством подумав він.

– Що ж, солодка кров людська? – з іронією спитав грек скита.

– Ні, солона… – не помічаючи іронії, спокійно відповів той. – А ти хіба не куштував крови? Хіба у вас молодь не п’є ворожої крови?

– Ні, у нас цього не водиться.

– Що ж у вас робить молодь? Хіба у вас не знають, що з кров’ю ворога можна добути його силу й одвагу?

– Ні, ми не знаємо цього. А молодь наша набуває сили тим, що гуляє у військові гри, кидає диска, бореться, бігає наввипередки. А тому, хто поборе всіх або випередить, дають лаврового вінка.

– Що дають?

– Лаврового вінка. Це – листя з дерева.

Щире здивування виявилось на обличчі скита.

– Що ж він робить із цим… як ти кажеш… Лавровим вінком…

– Він уквітчує ним голову.

Дивуванню скита не було кінця-краю.

– І це завжди так робиться?

– Завжди.

«Баби!» – з презирством подумав скит. – А в нас тому, хто вб’є ворога, дають вина, а той, що не вбив, сидить та слину ковтає.

– Нам вино не в дивовижу. Ми п’ємо вино щодня.

– І крамарі п’ють? – лукаво підпустив крамареві скит.

Цього разу грек не помітив іронії.

– І крамарі… Вино щодня ми даємо навіть невільникам.

– О! – здивовано сказав скит.

Розмова урвалася. З-під коней вихопивсь табунець куропатви, пролетів понад могилою й упав в тирсу. На могилу вискочив сайгак, подививсь на подорожніх, крутнув горбоносою головою й збіг з могили. Довго ще було видно жовту сайгакову спину, коли він, наче човен, пірнав у траві.

Грек скоса дививсь на бородате обличчя скита, на якесь волосся, що довгими пасмами звішувалось з вузди, волочилося по траві й билося коневі об коліна. Потім він перевів погляд на сагайдак скита, що теліпавсь йому на поясі. Цей сагайдак надовго спинив увагу грека. Сагайдак було обтягнуто якоюсь білою блискучою шкурою, і грек ніяк не міг добрати, що то була за шкура, бо такої йому ще ніколи не доводилось бачити.

– Що це? – спитав він скита.

– Де? А… – зрозумів він. – Це сагайдак.

– Бачу… Я не про те: що то за шкура на ньому?

– Шкура. Це – людська шкура.

– Тьху! – плюнув Діодор, що ввесь час їхав мовчки й не брав участи в розмові. Він ударив п’ятами по крутих боках лошиці й поїхав до молоді, що вже далеченько їхала попереду.

– Собака на халабуді скаче, – засміявсь йому вслід Рудий.

– Як людська шкура? – спитав Олександер і навіть спинив коня. – Ти що ж… – запнувся він. – Облупив людину?..

– Облупив. Це шкура доброго вояки, – мрійливо сказав скит і ласкаво помацав сагайдака рукою. – Слухай, елліне… – він теж спинив коня й поклав руку грекові на коліно.

Кінь скитів обнюхав Олександрового коня, заіржав і став дибки.

– Стій! – міцною рукою осадив коня скит. – Слухай, елліне… Я був ще зовсім молодий парубок, коли ми якось із товаришами вистежили в степу ватагу сарматських мисливців. Три дні й три ночі йшли ми за ними, поки наздогнали їх коло Танаїсу. Нас було небагато, менш, як сарматів, але ми вночі підкралися до їхнього табору й перерізали всіх. Усіх, крім одного. Він вихопився з бійки й утік. Ми знали, що кочовище його роду було недалеко від того місця, де зчинилася бійка. Це був їхній князь, і рід його завжди ворогував із нами. Коли б йому пощастило перебратись через річку, він кинув би за нами наздогін усе таборище на свіжих конях, і наші кістки досі біліли б серед степу. У мене був кращий за всіх кінь, і я, ледве розвиднилось, подавсь услід за сарматом. Я наздогнав його коло броду. І він проте не втік од моєї стріли. Я одрубав йому голову й облупив шкуру з правої руки.

– Гей, чого стали! – гукнув погонич, що під’їхав і вперся волами в коней грека й скита, наче йому не