Бенно Фелькнер - Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер

теж одного поріддя з нею і сам скочив до неї в яму. Тіло його затерпло, голова боліла. Так він і заснув. Він навіки застряв у цьому болоті, з якого вже не було вороття.

Вранці вони запарили каву, неквапом поснідали й вирушили в дорогу. Двоє лишилися коло вогнища. Знову зірвався вітер, шпурнув їм курявою в обличчя. Довелося зняти з шиї хустки та затуляти носа й рота. Аж у долині вони відслонили обличчя. Люди оглядалися їм услід.

У долину прибувало багато людей, і не менше покидало її, але щоб отак зразу сім чоловік, без в’ючаків і підвід? А ті, що бачили їх зблизька, ще дужче дивувалися. Хто вони такі? Звертав на себе увагу не так їхній закурений одяг, майже в усіх уже добре пошарпаний, як вираз обличчя. Кожен відчув, що цей загін несе в долину якусь халепу.

Бренкер був під ту годину разом із своїми помічниками далеко за потоком і навіть гадки не мав про нових прибульців.

Перед Боєровою халабудою всі семеро зупинилися. Біл Лік і Метьюз позлазили з коней. Біл дорогою повеселішав, і всім аж полегшало на душі: ватажок знову був такий, як колись.

Ронні з Боєром ще снідали, хоч уже бралося до полудня. Вітання було бучне. Ронні обняв Біла й поплескав по спині.

— Ти як загнаний вовк, — сказав він. — Не подобаєшся ти мені, хлопче, що тебе гризе? Раніше був на виду гладенький та засмаглий, а тепер геть поораний зморшками.

— Зате в тебе ще більше лоску додалося, Ронні, — відповів Біл без заздрощів. — Ти тепер трешся в справжніх салонах, а я все волочуся по різних кублах та гірських стежках.

Вони не бачилися три роки, а перед тим були нерозлучні, як брати, аж поки Ронні надумав податися до міста. Він ще тоді полюбляв делікатну роботу і волів, щоб йому були яблука, а комусь оскома.

Саме про це думав Біл Лік, коли Ронні відрекомендував йому Боєра. А проте він тішився, що знов побачився з Ронні. Він підійшов до дзеркала, пильно глянув на своє обличчя, провів по шкірі твердою рукою, спробував розгладити зморшки, та вони з’являлися наново. Ронні правду каже, вигляд у нього препоганий. Ронні підійшов до нього, взяв за руку і стиха сказав:

— Коли ми цей справуночок залагодимо, Біле, поїдеш зі мною на Схід, там краще живеться — і ніякісінького клопоту. Того, що ти тут заробиш, тобі стане на ціле життя, але треба ще раз попрацювати, голубе.

— Знову для когось жар загрібати, Ронні?

Ронні на мить завагався, проте він добре знав, що Біла не можна дурити, нізащо не можна. Тож він сказав йому в лад:

— Це золотий жар, Біле.

— Що, такий добрий справуночок?

— Винятковий, Біле. Я б тебе дарма не викликав із такої далечі. Ну, та ми ще поговоримо про це віч-на-віч. Я гадаю, що вже на всяких дрібніших, але конче потрібних оборудках тобі чимало перепаде, а наприкінці буде ще остаточна розплата, такі гроші, що тобі й не снилися.

— Справді? Такі великі? — засміявся Біл. — Що ж, добрі перспективи, Ронні.

Він говорив щиро, не вкладаючи якогось особливого змісту в свої слова. І все поглядав у дзеркало та задумливо потирав обличчя. Ронні потяг його за собою.

— Ходімо, ніяк не надивишся на себе. Це завжди було твоє вразливе місце. Через те, мабуть, тебе й туга гризе. Вічно хочеш бути не такий, як інші.

Вони підійшли до столу, де Метьюз розмовляв з Боєром, проте одним вухом прислухався до їхньої балачки. Та вони говорили тихо, і Метьюз розчув тільки останнє речення — Ронні його сказав уже біля самого столу.

— Знову пузо напихаєш, — мовив Біл, — а інші чекають надворі.

— То хай заходять, — відповів Метьюз з повним ротом.

— Ні, — твердо мовив Біл і звернувся до Ронні: — Покажи, де нам отаборитися.

Боєр покликав Арчі і звелів йому привести Берта Джілберта й Кудланя. Берт глянув на гостей і відразу вподобав Метьюза. На Біла він позирав трохи з острахом: з його котячих рухів Берт зразу збагнув, що то не простий птах. Ронні не перебільшував. Ну, тепер діло піде. Кудлань, невмиваний і заспаний, щойно з постелі, стояв і лупав очима.

— Відведи їх на ту займанку, де колись копав Жаба, — звелів Ронні Бертові. — Там буде їхній табір. Це близько від нас, отже, якраз добре. Великий намет лежить уже готовий у повітці, віднесіть його туди. Чи ти, може, хочеш іще один маленький, окремо для себе, Біле?

Біл відмовився. Коли Берт з Метьюзом уже вийшли, він ще затримався й запитав:

— Ти хіба не носиш зброї, Ронні?

— Ні, — хитро усміхнувся той. — Навіщо накликати на себе небезпеку?

— То ти став діяти тихою сапою?

Ронні відмахнувся.

— Ет, ви вже вийшли з моди з своєю так званою честю. Послухай, Біле, є ж краще знаряддя, таке, що його навіть не чути — стріляти тут можна тільки тоді, як виникне доконечна потреба. Але про це ми поговоримо потім, я прийду до тебе після обіду.

Він провів Біла до дверей і почекав, поки ватага сіла на коней і поїхала. Оце гвардія, з такою можна щось починати!

Пополудні Ронні з’явився у Біла в наметі. Вони довго шепотілися в кутку, і Біл тепер довідався, що його приятель називав кращим знаряддям. У наметі стояв сутінок, тож Ронні не помітив, як зблід Біл Лік. Коли він пішов, Біл ще цілу годину сидів, і хоч стояла спека, його наче морозом пройняло. Йому здавалося, наче в нього аж пальці стали липкі. Ні, до такої підлоти він ще не дійшов, треба поговорити з Ронні… А те, що вони мають зробити з шерифом, хіба краще? А він же вчора ввечері погодився на це, хай навіть подумки. Це те саме, що сказати “так”.

Саме о тій порі поблизу їхнього табору