Бенно Фелькнер - Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер

інше. Вас приїде тільки семеро, а двоє з’являться окремо і того ж таки вечора покинуть долину назавжди.

Метьюз наморщив лоба.

— Чому це? У ватазі почнуться сварки: ніхто не захоче їхати. Тут же передбачається добра пожива — чи, може, ні?

— Ті двоє зразу дістануть свою платню і немалу, — твердо відповів Ронні. — А після всього їм належатиме ще якась пайка, це вже ви самі домовляйтеся. Але вони повинні зразу ж перейти гори, бо я не зможу

поручитися за їхню безпеку.

— Розкажіть до ладу, що ви надумали, — попросив Метьюз і жадібно допався до їжі.

Говорив Ронні, а Боєр лише потакував. Тільки раз перебив його:

— А може, доручити це діло двом чоловікам із ватаги Біллі? Тоді б Лікові хлопці лишилися разом і…

— Ні, — заперечив Ронні. — Цього разу треба діяти напевне і так, щоб ніхто не причепився! А крім того, ватагу Біллі тут добре знають.

Ронні викладав свій план далі, і Боєр подумки визначив, що він має рацію. Боєр другого ж таки дня, як тільки вони почали працювати разом, визнав перевагу Ронні. В їхній розмові кілька разів згадувалося прізвище шерифа.

Перед від’їздом Метьюза Боєр дістав із кутої залізом скрині чотири пачки грошей, і гість заховав їх до спідньої кишені. Метьюз осміхнувся: чимала сума, знаменито платять! І це за таку дурничку. Навіть великої небезпеки немає. Ці голубчики, видно, збирають тут добру сметанку. Він застебнувся на всі ґудзики, щоб не загубити грошей за перше діло, і подав господарям руку.

— Треба все скінчити щонайпізніше за чотири тижні, — мовив Ронні й підморгнув йому.

— Авжеж, тоді ми ще встигнемо чкурнути на південь, — відповів Метьюз і важко погупав надвір.

— Ну як? — звернувся Ронні до Боєра, що стояв коло завішеного вікна й чекав, поки надворі зацокотять копита.

Боєр не відповів, тільки легенько свиснув.

— Стривай, ти ще інших побачиш, — додав Ронні. — З цим я сам здибуюся вперше, але він, видно, має добрі пазури.

Метьюз швидко поїхав назад. Місяць уже зайшов, але небо було зоряне, і він добре бачив дорогу. Вибравшись із долини, він зупинив коня, дістав гроші, витяг з кожної пачки по три банкноти й заховав до іншої кишені, в штани. Врешті, йому теж належить щось за цю поїздку, а ті двоє й так матимуть добру платню за таке нікчемне діло.

Невдовзі попереду в темряві заблисло вогнище. Коли Метьюз над’їхав, ватага прокинулась.

— Привіз якогось питва? — спитав один молодик з марним обличчям.

— А хай йому дідько, геть забув!

Усі почали бурчати й лаятись, аж поки Біл Лік гримнув на них:

— Та не пащекуйте, хай він розкаже, що нового довідався! Нічого не змінилося, Метьюзе?

— Ні. Все так, як і домовились, я тільки дізнався про деякі подробиці. — І раптом бовкнув: — Біллі-Корабель пішов на дно. Чули таке?

Хвилину всі вражено мовчали, тільки чути було, як тріщать на вогні дрова. Тоді хтось запитав:

— Там?

— А де ж? Там є такий, що до нього дорівнявся. Техасець буцімто. Що ти на це скажеш, Біле?

Біл Лік тільки плечима здвигнув. Він навіть не підвівся, лише перевернувся на бік і підпер голову рукою.

— Ти останнім часом знову став сонний, як гримуча змія взимку, — сердито буркнув Метьюз.

— Техасець вижене з нього сон, — значуще озвався хтось.

— Його треба спровадити на той світ? Він комусь на заваді? — спитав інший.

— А ти ж як думав, йолопе! — злісно накинувся на нього Метьюз. — Можеш його впорати, дістанеш особливу винагороду. Ті дженджики добре платять. Мабуть, працюють на багатих хазяїв.

Той анітрохи не образився, — видно, тут були до такого тону звичні,— тільки сказав:

— То візьмімо його всі разом на мушку.

— Оце по-твоєму. Та якби ще сховатися за мою спину, еге ж? А тоді…

— За твою? — зневажливо перебив той. — Та ти ж підскочиш угору, мов кролик, як у тебе влучить кавалок гарячого олова, ти…

Біл Лік, що досі майже вдоволено слухав їхню сварку, раптом роздратувався і презирливо гаркнув на них:

— Усі ви підскочите, знаємо, які ви герої! Заткніть пельки, хай Метьюз відповідає.

Бандити слухняно затихли — знали-бо цей його настрій і сподівалися, що він скоро минеться. В такі хвилини Біл Лік був як пантера, коли їй переб’ють сон.

Метьюз кинув перед ним паку грошей:

— На, це платня за перше діло, яке завтра ж таки треба злагодити.

Аж тепер Біл Лік підвівся. Решта всі стовпилися навколо нього. Метьюз почав оповідати, яке їм поставлено завдання. Воно було таке брудне, що навіть ті, хто вже мав за собою всякі гріхи, задумалися. Коли Метьюз замовк, усі погляди звернулися на Біла Ліка, що втупив очі в червонястий жар. Він лише кивнув головою. Отже, вирішено — врешті, недарма ж вони їхали таку довгу дорогу.

— Признач, хто має лишитися, — сказав Метьюз Білові.

— Самі домовляйтеся, — буркнув він і знову ліг на сідло.

Бандити довго сперечалися, тоді вибрали з-поміж себе двох, і ті сховали гроші. Всі полягали спати. Вони мали вирушити в дорогу пізно вранці, щоб усі в долині бачили їхній приїзд.

Засинаючи, не один подумав про дивну поведінку свого ватажка. Останнім часом Біл дуже багато справ передоручав Метьюзові, і той чимраз дужче брав гору у їхній ватазі. Але на нього можна було покластися.

Біл Лік не спав. Він лежав, розплющивши очі, і дослухався до тихого шелестіння вітру, що натикався на високі скелі й завертав у підгір’я. Білові здавалося, що він опинився в склепі з вогкими слизькими стінами, з якого немає виходу. Скрізь кишить черва, йому аж нудно, але врешті, він