Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький

УГА, які находились у Києві й на тилах большевиків, та вивезення їх до концентраційного табору в Кожухові під Москвою. Багато українських старшин там розстріляно, а ще більше померло з голоду. Із старшин УСС згинули в тім часі ген. О.Микитка, от. С.Горук, сот. Р.Дудинський, пор. І.Цяпка, чот. Є.Ясеницький і інші.

Бригада УСС зброї не кинула. В дальшім наступі поляки вдарили на Козятин. 25 квітня почала бригада УСС відворот, щоб уникнути окруження, та серед тяжких боїв із переважаючими силами ворога відступила в напрямі Бердичева. «Цей Відворот був анабазою бригади УСС, останнім її бойовим походом» – оповідає очевидець. Серед безупинної загрози оточення, окремі її частини втратили зв'язок, та в завзятих боях продирались крізь ворожі сили.

2-ий курінь УСС перейшов на лівий берег Дніпра, а 3-ій курінь УСС та частини 3-го і 7 –го полку перебилися на Немирів та включилися в склад армії ген. Омеляновича-Павленка, в її 5-ту Херсонську дивізію, якою командував от. Долуд.

І-ий курінь УСС, з обозом бригади і частиною кінноти перейшов через Бердичів до містечка Махнівки, де стояв штаб та різні відділи 44-ої дивізії. Тим часом 30 квітня польська дивізія ген. Ромера оточила Махнівку та відрізала куреневі шлях відвороту. І-ий курінь УСС під командою сот. М.Чичкевича пішов до наступу на обсаджений ворогом залізничний шлях Козятин-Вінниця. Під сильним і рішучим ударом ворог подався. УСС очистили залізничий шлях, здобули скоростріли та забрали полонених, між ними шефа штабу дивізії Ромера. Прориву не використано, бо інші частини не надійшли з допомогою. Поляки рyшили до протинаступу. Зав'язався останній бій в історії УСС.

Учасник цього пам'ятного бою оповідає про це так: «Сот. Чичкевич держав позицію для проходу нашої артилерії… Війська противника рушили до протинаступу. Впало тоді ще доволі стрільців. Гинули вони тепер вже не як вояки на полі битви, а як глядіятори без надії на якусь згадку про себе. Бились лиш за саму вояцьку честь УСС».[167]

В цьому бою попав у вир бойової метушні обоз бригади УСС. Тоді то вивернувся також віз з дорогоцінним архівом УСС. Пропали там рукописні матеріяли до визвольної війни, пропало до 900 цінних фотографічних негативів. Багато рисунків і етюдів. Пішло намарне багато воєнної праці Пресової Кватири УСС. Пропала там і бібліотека оркестри УСС, ноти, партитури і оркестральні композиції.

Так трагічно, але з вояцьким достоїнством, закінчила бригада УСС своє існування. Поки сил стало боролися УССтрільці за волю України. Зі зброєю в руках, до кінця чесно виконали вони свій стрілецький обов'язок.

Як один із стягів Української Армії поділила бригада УСС спільну долю визвольних змагань українського народу. Ту саму відповідальність несло УССтрілецтво за стан нашої визвольної справи та той самий обов'язок виконувало, як і інші українські військові частини. Ту саму трагедію пережили УССтрільці після нашої невдачі, як і інші їх товариші зброї. Однаково цінну жертву крови складало УССтрілецтво від вересня 1914 р. для ідеї української державности, як і всі другі українські курені, полки, бригади і дивізії кілька років пізніше.

IV. КИЇВСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ

Полонені УССтрільці і революція в Україні

Під час багатьох тяжких боїв Українських Січових Стрільців, на їхньому шляху від Карпат по Тернопіль попадали в ворожий московський полон в роках 1914-1917 різні частини, групи, або й поодинокі стрільці. Кожну таку втрату в бойовому стані сотень і куренів відчувалось дуже болюче, як послаблення УСС, як вихід із рядів багатьох найкращих старшин, підстаршин і стрільців, головно т. зв. «старої войни». Іх брак не всилі були заступити молоденькі новобранці та новоприділені запасні старшини українці із австрійської армії, що в переважній частині не розуміли ідеології, мети і завдань такої політично-військової формації, якою були УСС. Також і під духово-ідейним оглядом значно обнизився престиж УСС, коли в боях на Лисоні і під Потуторами восени 1916 року попали в полон найстарші і найбільш випробовані учасники передвоєнного стрілецького руху та карпатських боїв, найкращі бойовики та передові носії того стрілецького духа, що був основою ідейно-моральної, політичної і бойової сили УСС. Відходили вони, здавалось, назавжди в далекі табори полонених. Але химерна доля захотіла інакше…

Бо якраз навпаки, тим Українським Січовим Стрільцям, що в роках 1914-1917 попали в московський полон на Сибір, на Волгу, до Туркестану, в копальні донецького та криворізького басейну і в інші місця бувшої широкої Росії, призначено було стати творцями нової формації Українських Січових Стрільців, у непередбаченій ніким новій історичній ситуації в Україні після березневої революції. Їм довелося стати організаторами, ідейними керівниками та основними військовими кадрами цієі нової, військової і революційної формації, що під старою назвою «Січових Стрільців» відограла важну ролю в історії української революції та своєю безпосередньою участю в збройній боротьбі за нашу державність була в критичних моментах рішальною силою. Вони започаткували той найсвітліший період історії Українського Січового Стрілецтва, що був основною метою його історичної місії.

Зараз після вибуху російської революції зорганізувався в Києві, в березні 1917 року, провід українського революційного руху: Українська Центральна Рада. По всій Україні почалася стихійна розбудова національного життя. Нестримний гін пробудженої нації виявився в могутніх, масових маніфестаціях. Визволена енергія організує розбуджені із довголітнього рабства народні маси. Засуджена ще недавно цілим світом на смерть, велика нація воскресла до нового життя. Організувалася українська армія, українізація обхопила всі частини російської армії, де служили українці. Українська Центральна Рада, під проводом Михайла Грушевського, своїм І-им Універсалом із гордістю та радісним ентузіязмом проголосила на весь світ, що «від нині самі будемо творити наше життя…», та стала авторитетним національно-державним представництвом українського народу. Усе це відбувалося скорим темпом, стихійною силою, протягом тільки кількож тижнів.

Ще недавно, коли амбасадор Французької Республіки при петербурзькій владі, М.Палеольог, запитував царського прем'єра Горемикина про стан української проблеми в Росії, то той самовпевнено заявив, що українська проблема в Росії взагалі не існує, а її тільки штучно пропагує нікчемна купка австро-німецьких шпигунів із Союзу Визволення України у Відні.[168] Ту саму мерзенну брехню повторив із думської трибуни московський міністер