Марина та Сергій Дяченко - Варан

повертались, мов схиблені стрілки, і навіть сильний дух пахощів не міг перебити аромату дьогтю, яким змащують механізми. Поминули кришталеві ворота – зубчаті половинки роз’їхались, пропускаючи їх, і знов зійшлись поза спинами з негучним дзенькотом. Варан ступив кілька кроків – і зупинився.

Стіни й склепінчасту стелю вкривала витончена мозаїка. Скалки перламутрових мушель – білі, сині, сірі, рожеві – складались у детальні землеписні карти різних масштабів. Промінь світла проривався крізь вузьке віконце, і на підвіконні стояла скляна призма – верхівкою вниз, на вістрі. Варан придивився – призма повільно поверталась, ловлячи й заломлюючи промінь, посилаючи його на карту; промінь повільно рухався від Осиного Носа до столиці, на секунду завмер на позначці згаслого вулкана, поповз західніше, здригнувся, змінив прямування, сунув у бік Лісового краю.

Уламки перламутру здавалися живими. Весь світ мерехтів і мінився, раніше Варан півжиття б віддав, щоб побачити таку карту…

Раніше.

Його легко підштовхнули в спину, і тільки тоді він згадав, де перебуває і навіщо його сюди приведено. Слідом за вартовим він сунувся далі по коридору, і карти були всюди – карти округів і провінцій, міст, басейнів річок, гірських хребтів, степу й островів. Варан ішов, оступаючись у зміїній шерсті, озираючись і всміхаючись, як безумний.

На повороті коридора стояв чоловік середніх літ. Його довге волосся торкалося пліч, сріблиста хламида мага брижами збігала від шиї до стіп. Вартівник, що привів Варана, низько вклонився й дістав у відповідь легкий погордливий кивок.

Маг дивився на Варана – прямо, безтрепетно. Під цим поглядом люди звичайно ніяковіли, мінялись на виду, скоріше спускали очі; Варан дивився у відповідь, і маг не зміг приховати подиву.

Варан підняв кутики рота – йому було приємно здобути маленьку перемогу. Хай навіть дуже маленьку і, певно, останню.

Йому не довго довелось радіти.

– Імператор чекає на тебе, бродяго, – сказав маг, немов щоб помститись. І був задоволений справленим враженням: Варан одразу перестав усміхатись. Захитались укриті мозаїкою стіни, помінялися правила гри, а до цих, нових, Варан не встиг підготуватись…

Підставка став Імператором?

Неможливо.

Ще ні про що не думаючи, він ступив у двері, що повернулись вертушкою. Зала, в якій він опинився, була така велика, що стіни й стеля губилися в сутіні. Низький стіл у формі півмісяця був освітлений круглим сонячним променем. Другий промінь, менший, падав на поверхню маленького басейну. Поверхня дрижала, стовпчики пари здіймались над водою і танули, переливаючись зеленуватобірюзовим хистким світлом.

На краю басейну спиною до Варана сидів чоловік. Не перегортав папери, як звичайно Підставка, не вдавав поглинутого державними справами – сидів недвижно, дивлячись на воду й на туман.

Варан придивився. У чоловіка було довге сплутане волосся – майже повністю сиве.

– Ваша… – почав Варан і зрозумів, що говорить беззвучно. Затнувся. Замовк.

– Проходь, – сказав чоловік не обертаючись. У нього був хрипкий зірваний голос – як у старого полководця, який не раз і не два за своє життя ревнув: «В атаку!».

Варан повільно, крок у крок підійшов. Контраст між яскравим сонцем у середині зали й темрявою в її кутках справляв дивне враження – здавалося, зусюди зоріють тисячі очей.

– Шуу… Це насправді ти, – сказав чоловік. – Я не вірю власним ніздрям…

– Ну звісно, це я, – сказав Варан, ураз знайшовши голос і спокій. – А от ви, Ваша Незрушносте… невже ви тепер – Ваша Величність?

Чоловік на краю басейну обернувся. Це був не Підставка; замість вивернутих усевидющих ніздрів Варан побачив прямий, доволі довгий ніс на блідому немолодому лиці. Очі під складками набряклих повік – тьмяні, сірі. Білі губи – зігнуті в осмішці. На голові – напівприкритий сивим волоссям тонкий золотий обруч.

Варан із запізненням уклонився. Випрямився, зустрівся з Імператором очима. Той дивився, мов чогось сподіваючись.

– Ваша Величносте, – сказав Варан, ледве добираючи слова. – Я… переплутав вас із іншим.

Одних цих слів, сказаних в очі Імператору, було досить, щоб відправити добропорядного громадянина – або навіть чиновника високого рангу – на ешафот. Але Імператор не виказав гніву; осмішка його стала ширшою.

Варан замовк. Його приведено сюди як в’язня; його вдостоєно немислимої для простого смертного честі. Від нього чогось сподіваються, а він не може зрозуміти, в чому полягають сподівання.

Він вирішив мовчати й слухати. І закріплюючи свою рішучість, уклонився знов.

Імператор не спускав з нього ока. Це був один із тих поглядів, у які можна дивитись довго, як у вогонь або в прибій. І Варан дивився б, якби не все більший страх – незвичний, в’язкий. Утім, у столиці всі завжди знали, що стати перед Імператором – страшно…

– Ти знайшов того, кого шукав? – спитав Імператор.

– Ні, – вимовив Варан.

– Шкода, – сказав Імператор. – Підійди…

Варан підійшов, силою волі гамуючи дрож у колінах.

– Я теж не знайшов, – сказав Імператор. – Іноді мені здається, що його нема насправді. Він – той, кого ми хочемо зустріти, але ніколи не доженемо… Легенда.

– Я ішов за ним, – сказав Варан. – Я йшов по його сліду багато тижнів…

Імператор перестав усміхатись.

– Я теж, – сказав тихо. – Потім виявилося, що все це були різні люди… Різні бродяги або просто мандрівні майстри, його й описували по-різному, а я не хотів цього помічати… І ти не хотів.

– Є одна особлива прикмета. Він нікому ніколи не називав свого імені – його й не питали…

– От бачиш. А спитали б – сказав би.

– Нікому не спадало на думку…

Він більше не міг сказати ні слова. У горлі пересохло.

Імператор знову всміхнувся. Похитав головою:

– Що з тобою? Ти пахнеш страхом… ти мене не впізнав?

– Ні, – вичавив Варан.

– Я б теж не впізнав тебе, якби запах твій не лишився колишнім. Запах хлопчиська-піддонця, гвинтового, провідника між верхнім і нижнім світом… Любителя водити пальцем по деревних прожилках…

Імператор опустив набряклі повіки.

Минула дуже довга хвилина. Тихо співала вода в басейні, і мінився барвами туман.

Імператор склав долоні. Блиснув червоний камінь золотого персня; руки напружились, долоні розкрились, над туманом злетів вогняний метелик, полетів вище й вище, став ледве помітною іскоркою, і там, на запаморочливій висоті, осяяв склеписту стелю й кольорову мозаїку – складене зі слюдяних пластинок жіноче обличчя…

– Подорожник, – сказав Варан.

Метелик під стелею згаснув.

* * *

– Ти в думках називав його Підставкою? Кумедно. У нього було ім’я, яке мені не хотілося б повторяти… Так.

Варан роздивлявся на людину, що сиділа перед ним. У центрі зали вистачало світла; Варан бачив кожну складку шкіри, кожну борозенку, полишену часом – і чимось іще. Імператору вільно надіти на