Наталена Андріанівна Корольова - Quid est Veritas?

class="book">А в хащах, куди не повернешся, ліворуч і праворуч, попереду і ззаду — скрізь кують зозулі… Цілий тисячоголосий хор зозуль!

Крешуть світлі іскри молотками, обмотаними шовком…

І вилітають іскри, легесенькі, срібні, високо-високо… широко-широко… аж згаснуть у вогких глибоких лісових пущах… Розлітаються гущавинами, вигаслі, як холодні капки… без жодного блиску… Щось розпирає широкі груди варвара. Туга чи щастя?

Якби Едуен знав, що це таке?! Таке-бо воно йому незвичайне… без назви те почуття… Й таке п’янке… гарне!

Почуття волі, свободи…

…………………

— Так кажи! Кажи ще раз, Едуене! Мідянокоса та пророчиця, кажеш?

Допитується й перепитує Пилат. І не може відвести погляду від галузки омели, від оливного віття та тернових шпичок, що їх приніс йому Едуен із своєї прощі до друїдів.

— Так кажи! Кажи ще раз, Едуене!

Пилатова думка спалахнула давно вже забутою радістю:

— Вона це!.. Магдалина! Вона!

І збудилась так давно вже приспана енергія…

Зазвучала в ній якась нова, раніш незнана Пилатові нота.

Було в ній щось тепле, хвилююче, що викликало тремтіння серця…

Поривало подивитися на всіх приязно, дати комусь радість, співчувати, підтримати, виявити ніжність… Так, ніжність… таку незнану Пилатові!..

Ожила осяйна мрія й освітила прийдешнє… Ні, більш як мрія — надія стала, як ростральна фігура на кораблі його життя!

Ці почуття постали такою могутньою хвилею, що залили раптом увесь світ… І несли Пилата в невідомий край… у ясні простори… без меж, без кінця!..

Пилат зітхнув з полегшенням, немов скинув із себе тягар, що тяг його на дно… З’явилася мета в його житті!

Схотілося жити! Жити, щоб знайти келех магів, цю єдину в світі дорогоцінність! А знайшовши, Пилат не пожаліє всього свого майна, всіх своїх сил, щоб навіки забезпечити келех…

Вкупі з Иосифом Ариматейським спорудять вони в неприступних горах нездобутну схованку для святого келеха… Доглядатиме його пітоніса, Маріам з Магдали.

Будуть при ньому сходитися «охоронці келеха», що про них згадував Ариматейський. Сходитимуться за великим столом круглої форми, щоб не можна було нікому сісти вище або нижче. А стіл має бути з лазуриту сяйливо-синього, як небо!..

Пилат, суворий прокуратор Юдеї, мріяв, як… юний Кай!

Раптом надбігла думка: чому Йосиф Ариматейський, чужинець, походженням з народу, що знає лише помсту й ненависть до «несвоїх», міг вибачити Пилатові, що, маючи владу, не оборонив Йосифового найулюбленішого Раббі?

Згадалися давні зустрічі, розмови з Йосифом. І з них вимоталася думка: бо Любов була підпорою Йосифовою!..

Любов, що не потребує жодного людського «права», «справедливості», бо вона вища над усе. Їй Вистачає самого милосердя, необмеженого милосердя й прощення, так само необмеженого, бо вони увільняють від тягарів, від усіх пут…

Тож не чекати й хвилини!

Едуен знайшов дорогу. І Пилат мусить негайно вступити на неї! Ще сьогодні вирушає він по келех!

Іншої мети він уже не матиме ніколи!

І летить одно за одним Пилатове розпорядження:

Щоб за годину був готовий до довгої мандрівки великий прогулянковий човен на восьмеро веслярів з доброю каютою.

Щоб негайно понад берегом виїхало десять вершників з десятьма вільними кіньми…

Щоб погнали ще під ніч восьмеро сильних мулів, навантажених їжею та всім необхідним для таборування в лісах…

Щоб на човен узяли всякого запасу на сорокаденну подорож, — таку, як була подорож Едуенова.

Едуен дістав волю за принесені відомості. Він і поведе виправу вже як вільний. І, як вільний, дістане за це нагороду.

Але, нехай ще, поки будуть скінчені приготування, слово по слову, розповість, що казала віща діва.

— Найясніший пане, сказала так: «Захована істина принесе мир душі, пораненій тернами». Отже, й дала тернину. Потім сказала: «Як омели, не на землі, а на посвятних верховинах треба шукати її». Та й дала омелу. А потім ще сказала: «Спрагу серця втишить келех Вічної Радості». Достеменно так сказала!

Хто ж, крім Магдалини, міг би говорити такі слова? Хто, крім мідянокосої, може знати про «келех», «терни»?..

Він же сам бачив також ті терни на голові Раббі!.. І Магдалина знає, що ті терни поранили й Пилатову душу…

І в думку не приходить Пилатові, що та віща діва вершин не може виглядати вже такою мідянокосою… Чи ж не проткали ці роки срібними нитками Магдалининих кіс? А та віща діва вершин, говорить Едуен, «молодесенька, як місяць-молодик»!

…………………

Прийшли управителі. З ними лікар Антимах.

— Чи все готово?

— Так. Але надходить страшна хуртовина… Треба перечекати ніч, а вирушити тільки завтра.

— Що сказав — сказав! — гукнув Пилат, аж затрусилися підвладні.

Не чули ще ні від кого такого голосу й такої владної мови.

— Одужає наш пан! — заговорили між собою раби. — Хоче жити! І житиме!

Лише одно турбує всіх: і лікаря, й управителів, і рабів:

— Як же можна рушати в такий день? Завтра ж бо День Зустрічі!

Сьогодні вночі на недоступних усім, тільки самим друїдським жерцям відомих верхах, мають зібратись ті довговікі велетні Дужі[428], що в їхніх могилах[429] знаходяться шматки каллаїсу…

Щороку восени, коли то заходить над вечір остання літня громовиця, на крилах її блискавиць прилітають таємні, тисячі літ уже неживі, велетні Дужі…

Прикладаюсь вони шматки каллаїсу один до одного, щоб скласти з них ту Велику Таблицю, на