Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

«Підземні» покинули долину та її схили — точнісінько, як мовилося в пророцтві. Утративши свою повелительку, вони не залишилися на території, яку доводилося відстоювати в жорстокій боротьбі з людьми. Шлях їхній лежав на схід, у недосліджені райони Високих Кордильєр. Там вони виберуть собі нову королеву і створять нове суспільство, можливо, ще могутніше і небезпечніше.

Протягом цих трьох днів Гумбольдт був похмурий і мовчазний. Постійно занурений у себе, він лише зрідка перемовлявся словами з Елізою та Юпаном, а в решту часу здійснював багатогодинні самотні прогулянки околицями.

Босуелл і Пеппер також рідко траплялися на очі. Час від часу їх можна було зустріти в місті, яке вони доскіпливо оглядали, будуючи якісь плани. Обидва проводили чимало часу з індіанцями, їли і пили з ними, знайомилися з повсякденним життям Ксі’мала.

Еліза, Оскар і Вілма оточили Шарлотту турботою та увагою, і здоров’я дівчини міцніло з кожним днем. Уже на третій день після страшних пригод у підземеллях Королеви уку пача вона могла виходити і недовго прогулюватись. Інкські цілителі зробили справжнє диво, і навіть Еліза змушена була визнати їхнє мистецтво і дечого повчитися. Отрута покинула тіло і кров дівчини, рани швидко загоювались, а жахливі спогади про час, проведений у коконі, так і не повернулися.

Невідомо, чи пам’ятала вона і про Оскарів поцілунок. Запитати Шарлотту про це він не наважувався, а невизначеність його мучила. Між ними ніби діяла мовчазна домовленість — не торкатися цієї теми.

Було надвечір, коли Оскар і Шарлотта, повертаючись із короткої прогулянки, зупинилися на платформі неподалік будинків, де жили індіанські цілителі. Звідси відкривався особливо вражаючий краєвид. Низьке сонце якраз сховалося в хмарах, наповнивши їх янтарним і медовим світлом, через що хмари стали схожі на небесні палаци і храми. У повітрі чулася прохолода, і Оскар раптом відчув напад легкої туги за батьківщиною.

— А ти не розчарована тим, що не ти виявилася тією королевою, про яку прадавні склали свою поему? — несподівано запитав він.

— Ти жартуєш? — Шарлотта поглянула із здивуванням. — У житті я ще не відчувала такої полегкості. Чесно тобі признаюся: це пророцтво замалим не позбавило мене будь-якого задоволення від участі в експедиції. Бували хвилини, коли я проклинала себе за те, що вплуталася в цю історію.

— Проте ти й знаку не подала.

— Ну, дечого мені все-таки вдалося навчитися у свого дядечка.

— Було б страшенно шкода, коли б ти залишилася вдома, — сказав Оскар.

— Я намагалася ні до кого не чіплятися зі своїми переживаннями. В усіх було так багато турбот, і нам треба було зберігати спокій. Нарікання якогось дівчиська тільки дратували б усіх. — Вона усміхнулася. — Насправді я ніколи не вважала себе якоюсь особливою, не кажучи вже про те, щоб начепити королівський вінець.

— Напевно, я відчував би себе так само, — признався Оскар. — І хоча мені дуже шкода Волкріс, я радий, що ти не на її місці. Незважаючи на те що ти не королева, ти все одно особлива. В усякому разі, для мене. — У цю хвилину він думав тільки про те, що ось-ось почервоніє, як хлопчисько.

— Ти серйозно? — Шарлотта здивувалася. — А я завжди вважала, що у мене не дуже стрункі ноги і до того ж відстовбурчені вуха.

— Ти дуже гарна.

Боже, що він меле? Його щоки просто палали.

— Правда? — Вона просяяла. — Це найкращий комплімент, який я коли-небудь отримувала.

Оскар закашлявся.

— І ще я вважаю тебе надзвичайно розумною, — сказав він. — Іноді мені хочеться знати стільки ж, скільки знаєш ти. Але часом я думаю — може, не варто? Коли про якісь речі забагато знають, зникає їхня таємниця. Ти розумієш, що я хочу сказати?

Шарлотта поглянула на нього з подивом, немов не мала ані найменшого уявлення, про що він каже.

— Ні, — відповіла вона.

Оскар постарався не видати розчарування. Невже він помилився? Виходить, вона значно більше схожа на свого дядька, ніж він гадав.

Він ображено зітнув плечима, а Шарлотта захихотіла.

— Попався, — сказала вона. — Звичайно, я знаю, що ти хочеш сказати. Саме тут, у такому місці, як це, починаєш розуміти, що означає таємниця.

Він, усе ще насуплений, покосився на неї.

— У тебе досить незвичне почуття гумору. Тобі хтось уже говорив про це?

— Що це ви собі дозволяєте, молодий чоловіче! — удавано обурилася Шарлотта.

— Все, все, мовчу, — тепер настала його черга сміятися. — Принаймні, воно у тебе є, і це головне. А ось над чим нам доведеться попрацювати, то це над кольором твоєї шкіри. Ти все ще бліда, і, думаю, не варто тобі стільки часу просиджувати за книжками. Свіже повітря піде тобі тільки на користь. Тому пропоную себе в ролі гіда і охоронця.

У відповідь на цю тираду Шарлотта жартівливо ляснула його по руці.

— Ось коли б тебе накачали отрутою і заховали чорт зна куди, причому з наміром тобою підобідати! Готова сперечатися, що колір обличчя у тебе був би далеко не таким, як зараз…

Вона дивилася на нього з дивовижною усмішкою — ніжною і трохи глузливою.

Оскарові здалося, що він ураз виріс на кілька сантиметрів. Вона справді сказала, що він має гарний вигляд?

Несподівано поблизу платформи почулися голоси.

Оскар оглянувся: у супроводі Юпана та кількох індіанських старійшин сюди йшов Гумбольдт. У його почті були також Макс Пеппер і Гаррі Босуелл, обидва в індіанському вбранні, за ними зграйкою простували молоді жінки. Усі вони без утаву перешіптувались і хихотіли.

Оскар ледве стримав смішок, дивлячись на цю процесію. Схоже, обидва — і Пеппер, і Босуелл, почуваються серед мешканців міста як риба у воді.