Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

ти щось таке бовкнеш. Ще скажи, довго пояснювати, еге?

— Дуже довго, — відповів Томас і змінив тему. — Чому зупинилися? На що дивитеся?

Відступивши вбік, Мінхо вказав рукою.

— Іди сам помилуйся, — сказав він і загорлав до обох груп: — Люди, розступіться!

Кілька глейдерів і дівчат озирнулися, тоді повільно розійшлися в боки, утворюючи вузький прохід, і Томас відразу ж побачив: з сухої землі стриміла проста жердина. З неї звисала, тріпочучи на вітрі, жовтогаряча стрічка. На цьому вузенькому прапорі виднілися літери.

Перезирнувшись із Терезою, Томас підійшов ближче, щоб роздивитися. Та ще навіть не дійшов до жердини, як прочитав напис на стрічці, чорний на жовтогарячому:

ПРИХИСТОК Розділ 57

Попри вітер і шум голосів, світ довкола наче притих на хвилю, Томасові немов вуха ватою позакладало. Впавши навколішки, він потягнувся до жовтогарячої стрічки. То оце прихисток? Не будівля, не укриття, не бодай щось?

Звук повернувся так само несподівано, як і зник, зануривши Томаса в реальність. Знову почувся шум вітру, гомін розмов.

Тереза з Мінхо стояли пліч-о-пліч. З-за їхніх спин визирав Арис.

Томас поглянув на годинник.

— Ще година. То що, прихисток — просто жердина в землі?

Збентежений і збитий з пантелику, він не знав, що думати, що сказати.

— Не такі вже й кепські наші справи, — відповів Мінхо. — Нас вижило понад половину. Дівчат навіть більше.

Томас розлютився, але постарався стримуватися.

— Тобі Спалах уже геть мозок виїв? Ага, ми нарешті на місці. Цілі й неушкоджені. Дісталися жердини.

— Чувак, — насупився Мінхо, — нас сюди б не засилали просто так. Ми впоралися з завданням. Чекаємо завершення відведеного строку і дивимося, що буде далі.

— Саме це мене й турбує.

— Прикро визнавати, але я з Томасом згодна, — заговорила Тереза. — Після всіх пригод не віриться, що можна просто прийти і, стоячи біля фінішної позначки, чекати на рятувальний гелікоптер… Слід бути готовими до всього.

— Хто заговорив! Зрадниця! — промовив Мінхо, навіть не намагаючись приховати презирства. — Щоб я тебе більше не чув.

І, злий як чорт, він відійшов убік.

Томас подивився на приголомшену Терезу.

— А що тут дивного?

Тереза стенула плечима.

— Набридло вже вибачатися. Я зробила, що мала.

Невже вона серйозно?

— Гаразд, облишмо це. Мені потрібен Ньют. Хочу…

Не встиг Томас договорити, як із натовпу з'явилася Бренда. Дивлячись то на Томаса, то на Терезу, вона прибирала за вуха довгі пасма, які вітер одразу ж розвіював.

— Брендо, — чомусь винувато промовив Томас.

— Привіт, — озвалася дівчина, стаючи перед Томасом і Терезою. — Це про неї ти розповідав, коли ми ночували у вантажівці?

— Так, — бовкнув Томас — не встиг стриматися. — Ні. Тобто… так, про неї.

Тереза простягнула Бренді руку — і та відповіла потиском.

— Мене звати Тереза.

— Приємно познайомитися. Я псих. Поволі божеволію. Буває, гризу собі пальці або вбиваю людей. Томас пообіцяв мене врятувати.

Жартувала Бренда з кам'яним обличчям.

Томаса аж пересмикнуло.

— Дуже смішно, Брендо.

— Рада, що в тебе ще збереглося почуття гумору, — мовила Тереза. Сама вона поглядом могла б воду перетворити на кригу.

Томас поглянув на годинник. Залишалося п'ятдесят п’ять хвилин.

— Мені… е-е-е… треба поговорити з Ньютом. Розвернувшись, він пішов геть так швидко, що дівчата не встигли зреагувати. Йому хотілося чимшвидше забратися подалі від них обох.

Ньют сидів на землі з Казаном і Мінхо, і в усіх трьох був такий вигляд, наче вони чекають кінця світу.

Повітря стало вологим, хмари сідали, мов чорний туман, що прагне поглинути землю. Раз у раз у небі зринали спалахи — пурпурові й жовтогарячі на сірому тлі. Самих блискавок не було видно, але Томас уже приготувався до їхньої появи. Надто вже добре він пам'ятав попередню бурю.

— Привіт, Томмі,— промовив Ньют, коли хлопець присів поруч і обхопив коліна руками. Всього два прості слова. Неначе Томас повернувся з прогулянки, а не з полону, де його мало не вбили.

— Радий, що ви дісталися, — сказав Томас.

Казан вибухнув звичайним для нього гавкітливим сміхом.

— І ми за тебе раді. Ти, дивлюся, встиг розважитися. Погуляв зі своєю богинею кохання. Поцілувалися й помирилися?

— Не вгадав, — відповів Томас. — Ніяких розваг не було.

— І що сталося? — запитав Мінхо. — Як ти взагалі можеш їй довіряти?

Томас трохи повагався, та зрештою вирішив звіритися. Зараз — саме час. Набравши повні легені повітря, він заходився розповідати: про план «БЕЗУМУ» щодо нього, про табір, про розмову з групою «В», про газову камеру… Виходила якась маячня, та, виливши душу, Томасові полегшало.