Стефан Цвейг - Марія Стюарт

королеви. Французький посол шукає Марію Стюарт, щоб ушанувати її, законну володарку. Єлизавета на «радісну звістку про її втечу» шле до неї свого посла. Незрівнянно міцнішим і перспективнішим стало становище Марії Стюарт за рік ув’язнення, дивовижно перегорнулася сторінка. Але Марія Стюарт, завжди така смілива і войовнича, намагається, немов їй не дає спокою таємний здогад, уникнути вирішення ситуації з допомогою зброї, для неї було б кращим спокійне примирення з братом, невеличкий, тьмяний полиск королівської влади, якщо він тепер надасть його їй, і жінка, яка зазнала тяжких випробувань, лишила б йому владу. Щось у силі, — наступні дні доведуть, — яка жила в ній, поки її насталювала залізна воля Босвелла, немов зламалося, і після всього клопоту, тривог і мук, після всієї несамовитої ворожнечі Марія Стюарт прагне тільки одного: свободи, миру та відпочинку. Але Морей уже не думає ділитися владою. Його честолюбство і честолюбство Марії Стюарт — діти одного батька, і добрий помічник зміцнює його рішучість. Поки Єлизавета шле Марії Стюарт побажання щастя, Сесіл, державний секретар Англії, енергійно напирає зі свого боку, щоб остаточно покласти край Марії Стюарт і католицькій партії в Шотландії. Тож Морей уже не вагається, бо знає: поки ця несхитна на свободі, в Шотландії спокою не буде. Йому кортить назавжди розквитатися з шотландськими бунтівливими лордами і дати їм науку. Зі своєю звичайною енергією він якнайшвидше збирає армію, менш численну, ніж армія Марії Стюарт, але краще керовану і дисципліновану. Не чекаючи підкріплень, він виступає з Ґлазґо. 13 травня коло Ленґсайда відбувся ос­таточний порахунок між королевою і регентом, між братом і сестрою, між Стюартом і Стюарт.

Битва під Ленґсайдом коротка, але вирішальна. Вона почалася не так, як битва під Карберрі-Хілл, із довгих вагань і переговорів; загони вершників Марії Стюарт одразу помчали в атаку на ворога. Але Морей добре вибрав свої позиції, ворожа кавалерія, перше ніж змогла штурмувати пагорб, була розпорошена щільним вогнем і відкинута назад по всій лінії під час контратаки. За три чверті години все скінчилося. Вдавшись до нестямної втечі, кинувши гармати і триста полеглих, остання армія королеви розбіглася.

Марія Стюарт спостерігала битву з височини і, тільки-но помітивши, що все втрачене, пустилася з пагорба вниз, вискочила на коня й помчала несамовитим чвалом геть у супроводі кількох вершників. Про опір вона вже не думає, її охопила моторошна паніка. Не відпочиваючи, вона шалено мчить уперед першого дня через пасовиська і болота, через ліси й поля, опанована єдиною думкою: тільки б урятуватися! «Я, — писала вона згодом кардиналові Лотаринзькому, — перетерпіла образи, обмови, ув’язнення, голод, холод, спеку, я тікала, не знаючи куди, дев’яносто дві милі по країні, без їжі та відпочинку. Я мусила спати на голій землі, пити прокисле молоко і їсти вівсяну кашу без хліба. Я три ночі жила в країні, мов сова, без жодної служниці, яка допомагала б мені». Саме отак, в образі цих останніх днів, як смілива амазонка, як героїчно-романтична постать лишилася Марія Стю­арт у пам’яті свого народу. Нині в Шотландії забули її слабкості та дурниці, простили й вибачили злочин її пристрасті. Лишився тільки цей образ: лагідної жінки, ув’язненої в самотньому замку, а потім ще один образ: сміливої вершниці, яка, рятуючи свою свободу, мчить на спіненому коні серед ночі і радше тисячу разів піде на ризик смерті, ніж полохливо й боязливо здасться ворогам. Марія Стюарт уже тричі тікала вночі: першого разу разом із Дарнлі з Голіруду, другого разу в чоловічому вбранні з замку Бортвік до Босвелла, втретє з Дуґласом із замку Локлівен. Вона тричі рятувала собі свободу і корону такою швидкою відважною втечею. А тепер рятує не що інше, як тільки життя.

На третій день після битви під Ленґсайдом Марія Стюарт доїхала до абатства Дандреннан неподалік від моря. Тут закінчується її держава. Володарку гнали, немов звіра, що тікає, аж до крайніх меж її володінь. Для вчорашньої королеви тепер в усій Шотландії вже немає безпечного місця, вже немає шляху назад; в Единбурзі її чекає невблаганний Джон Нокс і знову-таки глум потолочі, знову ненависть духівництва і, можливо, ганебний стовп і вогнище. Її останню армію розбито, її останню надію знищено. Тепер настає тяжка мить вибору. За нею лежить утрачена країна, куди не веде вже назад жоден шлях, перед нею безкінечне море, що веде до всіх країн. Вона може поплисти морем до Франції, морем до Англії, морем до Іспанії. У Франції її виховали, там вона має друзів і родичів, там живе ще багато людей, які люблять її, поети, які оспівували її, дворяни, які супроводили її; ця країна одного разу вже гостинно приймала її і коронувала з розкішшю та пишнотою. Але саме тому, що Марія Стюарт була там королева, прикрашена всім блиском тієї країни, піднята як найвища над найвищою монархією, вона не хоче повертатися туди як жебрачка, як прохачка в подертому вбранні і з заплямованою честю. Вона не хоче бачити глузливих по­смішок сповненої ненависті італійки Катерини Медичі, не хоче брати якусь милостиню або дати себе замкнути в монастирі. А втеча до зимного Філіпа, короля іспанського, теж була б приниженням: святенницький двір ніколи не пробачить, що Босвелл узяв її руку для шлюбу перед протестантським священиком, що вона отримала благословення єретика. Тож лишається, власне, тільки один варіант вибору, що насправді й не вибір, а примус: плисти морем до Англії. Хіба в найпохмуріші дні ув’язнення Єлизавета, підбадьорюючи її, не переказувала, що «вона може завжди покладатися на королеву Англії як на вірну подругу»? Хіба вона не обіцяла врочисто знову утвердити її як королеву? Хіба Єлизавета не прислала їй перстень як знак, який завжди має нагадувати про сестринські чуття англійської володарки?

Але рука, яку одного разу струснуло лихо, завжди хапається не за ті кості. Вирішуючи тепер найважливіше питання, Марія Стюарт, як і під час кожної важливої постанови, вирішує притьмом; не отримавши попередньо ніяких гарантій, ще з монастиря Дандреннан вона пише Єлизаветі: «Ти, моя найдорожча сестро, знаєш, звичайно, про більшу частину моїх нещасливих обставин. Але обставини, які сьогодні спонукали мене написати Тобі, настали так швидко, що чутка про них ще аж ніяк не могла дійти до твого вуха. Тому я повинна якомога коротше повідомити Тобі, що деякі мої піддані, яким я найбільше довіряла і яких піднесла до найвищих посад, схопилися за зброю проти мене