Такехіко Фукунага - Острів Смерті

— Я не дуже розуміюся на таких складних речах, але що ж виходить? Сома-сан, невже вчора ми були зовсім інші, ніж сьогодні?

— Ну що вам відповісти? Я ж говорив про дійсність, яка може стати матеріалом для роману.

— А хіба будь-які факти не можуть служити цій меті?

— Чому ж ні, можуть. Дійсність — це те, що стоїть перед нами кожної хвилини, а тому вчора — це вчора, а сьогодні — це сьогодні. Вона змінюється настільки, наскільки відрізняються між собою наші вчорашні й сьогоднішні уявлення про неї. Щоправда, при цьому ми обходимо питання про те чи ми залишилися такими, як учора…

У цю мить Мотоко вигукнула:

— Дійсність і людина нероздільні. Кожен має свою дійсність. Ось тут, Сома-сан, ваша аргументація повисає в повітрі.

— А хіба погано, якщо сьогодні я стала іншою, ніж була вчора? — майже одночасно ніби сама до себе проказала Аяко.

Її сумний голос затих, і раптом запала мовчанка. Спохмурнівши Канае дивився на столик з безладно розставленими чашками й розкиданими тістечками як на символ дійсності.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Я перестала відрізняти пробудження від сну. А тому не можу сказати, що, прокинувшись уранці того дня, повністю звільнилась від темряви. Я розплющила очі — крізь вікно проникало тьмяне світло, і відчула, що тепер стою перед першим кілометровим стовпом на шляху, яким вирушу в мандрівку. Як вода перетікає згори вниз, а вогонь переходить на суху солому, так щось безформне в моїй свідомості з ранковим пробудженням (навіть цього разу) ледь-ледь мінялося. Бо, як вода чи вогонь, в о н о поволі набирало іншого вигляду, і навіть я не могла переконати себе, що прокидаюся зранку, а сплю вночі.

Я помітила, що грілка охолола, що я лежу на боці, підігнувши ноги, що Ая-тян нема коло мене, що крізь завісу на вікні пробивається бліде світло. Напевне, було ще досить рано. Однак для мене ще тривала ніч. І все-таки тут, у цій кімнаті, я виразно чула голос Ая-тян. Немов боячись пропустити щось важливе, вона скоромовкою, без запинки випалила: „Я перестала думати. Чому я раніше не здогадалася, що так можна зробити? Тоді менше хвилювалася б. Все пішло б і так своїм плином. Я досі не додумалась до такої простої речі. Навіть прикрощі, коли про них забудеш, минають. Ви все знали, та зі мною не поділилися. Якби я зрозуміла це раніше, то нам не довелося б пережити стільки зайвих мук. Коли перестаєш думати, то ніби зрікаєшся себе. Серце порожніє, і тобі вже нічого не треба. Та згодом його заповнює, як водою, чужа воля, правда?” Поки я слухала ці слова, повторювані не один раз, то поволі починала усвідомлювати — так само поволі відступає дрімота,— що їх вимовляє не Ая-тян, а в о н о. В о н о намагається переконати мене: „Я перестала думати”. Та зараз це вже не потрібно. В о н о виповзло вночі і, прибравши вигляду Ая-тян, заговорило до мене, але я й так уже не мала про що думати. Підкорившись й о м у , і я, і Ая-тян мусили в усьому підтакувати і йти слідом за н и м. Коли я спостерігала, як крізь вікно проникає холодне, неземне світло, перший кілометровий стовп уже стояв при дорозі, а нас чекала мандрівка. Той ранок був початком нашої ночі.

„Вже можна вставати,— озвалася до мене Ая-тян, заглядаючи мені в очі.— Незабаром сніданок буде готовий”. Як звичайно, з виразом невдоволення на обличчі, я підвелася. Хоча Ая-тян поводилася так, як завжди, коли вранці торгала мене рукою, примовляючи: „Швидше прокидайтеся, а то запізнитесь до школи”, та напевне знала, що тепер для нас настав інший час. Я не домовлялася з нею про наступні наші дії, але Ая-тян, певно, не забула, що нас єднає спільний договір. А тому, розбудивши мене в таку рань, вона не збиралася шукати виправдань. Як завжди, я спустилася вниз, умилася і, запхавши ноги під ковдру над котацу, поснідала смачною юшкою з місо. Час минав швидко, але він був уже іншим, не таким, як досі. Огорнуті тьмяним світлом, ми обидві знали, що потрапили в руки великої ночі, яка проковтне й перетравить нас, як велетенський змій.

…Вона лежала під ковдрою в кутку кабінету директора народної школи, перетвореної на пункт швидкої медичної допомоги, і ніяк не могла заснути. У промінні миготливої свічки вона бачила, як іноді заходить або виходить хтось у білому халаті, а поряд сплять міцним сном потомлені медсестри та лікарі. Коли їй звеліли відпочити, вона думала, що засне, як убита, але сон не приходив. Люди з рятувальних бригад хропли і вві сні їм, мабуть, здавалося, що вони працюють. Та до цього здорового хропіння домішувався стогін потерпілих, розміщених у класних кімнатах. Мабуть, цих нещасних і вві сні переслідував страх. А ще вона почула, як хтось перешіптувався:

— Пане начальник, що робити з трупами? Не годиться ж залишати.

— Звичайно. Але, на жаль, доведеться відкласти спалювання, бо вогонь для ворожої авіації — добрий орієнтир.

— Чекати, що в такий час хтось розшукуватиме рідних, було б нерозумно. А трупів стає щораз більше.

— Сподіваюсь, їх реєструють?

— Трапляються випадки, коли про мертвих нічого невідомо.

— Тут уже нічим не зарадиш. Вранці почнемо спалювати. Пришлю вам допомогу.

Мабуть, начальник бачив її. У кволому промінні свічки він здавався їй людиною з іншого світу. Вона відвернулася до стіни. Її не злякало ні його обличчя, ні почуті страшні слова, бо до пережитої трагедії вже не можна було чогось додати. Їй просто хотілося заснути.

За розбитим вікном, мабуть, простягалося в далечінь чорне нічне небо, але вона бачила перед собою щось плоске, нерухоме, мертве. Бачила чорну запону без зірок, без жодного промінчика. „Вранці почнемо…” — так сказав начальник. І він, і лікарі не сумнівалися, що новий день настане. А от вона, втупивши очі в темряву, не вірила, що коли-небудь ніч скінчиться. Та якби сталося чудо й на сході випливло червоне сонце, то пережите страхіття зникло б, як кошмарний сон, мертві речі стали б людьми, і варто було б жити. Однак цього не станеться. Ця ніч ніколи не випустить її з своїх рук…

Коли Ая-тян понесла вниз мити посуд, я подумала, що треба було б щось зробити. Та робити не було чого, бо Ая-тян завжди чисто прибирала. Я встала і, відсунувши перегородку, зайшла в холодну майстерню. Все там було мертве. Я підійшла до вікна й