Всеволод Зіновійович Нестайко - Тореадори з Васюківки

З привітом.

За дорученням славного війська запорізького кошовий Степан Карафолька».

Це було гірше, ніж якби він кожного з нас привселюдно потоптав ногами.

Ми не дивилися один одному у вічі. Такої скрути ми ще не відчували. Ніколи ми ще не виглядали так жалюгідно перед всім товариством васюківських хлопців. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи — і навіть шмаркаті першокласники витиратимуть руки об наші голови.

— От якби нам справжню козацьку шаблюку...— зітхнув я.— Або пістоль... як ото археологи викопали... Полетів би Карафолька з кошового в один мент!

— Га? — стрепенувся Ява.— Ага... Шаблюка... або пістоль — це було б справді... Це — сила! Із справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим оберуть...

— Де ж її взяти? — безнадійно спитав я.

— Викопати! — примружився раптом Ява.

— Де? Так вона тобі й лежить під землею... Єдина козацька могила біля села була, та й то уже — фіть!

— А на кладовищі?

— Ти що??! Бр...

— Мудрагель! Хіба я кажу — свіжі могили копати? Теж іще! Знаєш старі могили скраю, понад шляхом? Без хрестів, ледь помітні у траві. Ти знаєш, скільки їм років? Років двісті, а то й більше... Мені ще дід Салимон якось казав, що там його прадід похований... А він хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожців ховали? Із зброєю. От і кумекай.

— Так-то воно так... Але все-таки кладовище... Мрець...

— Та який там мрець! Череп, кілька кісточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як він двісті років у землі пролежав... Цодивишся, що од тебе залишиться через двісті років...

— Все-таки... навіть череп... Якось воно...

— Та ми того черепа й не чіпатимемо,— роздратовано сказав Ява.— Шаблю й пістоль обережненько викопаєм і знову зариємо. Ніхто й не помітить.

— То, може, хоч діда Салимона спитать?

— Хіба то його власність? То ж не картоплю на його вгороді копати... Та й як ти спитаєш: «Дозвольте вашого прадіда викопати...» Еге? Дурний!

— А коли ж копати? Вдень?

— Ну, вдень, як побачать, одразу по шиях надають...

— А коли ж?

— Вночі...

— Га?

— Ти що — боїшся?

— Та ні, але...

— От ти хочеш і справжню козацьку зброю мати, і щоб усе було, як у магазині. Дуже хитрий!

— Ну гаразд,— зітхнув я.— Спробуєм...

...Ви були коли-небудь уночі на кладовищі? Якщо не були — то не ходіть. Страшно... Так страшно, що серце зупиняється.

Це я зараз кажу, а тоді... Хіба я міг показати перед Явою, що я боюсь, коли він, сатана кирпата, вів себе так, наче не на кладовище вночі йде, а в клуб на кінокомедію.

— То боягузи, заячі душі, повидумували, що на кладовищі вночі страшно,— весело казав він.— А насправді, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертві тобі вже нічого не заподіють. Пам'ятаєш, Том Сойєр і Гек Фіни теж ходили вночі на кладовище. І — нічого...

— Авжеж... Нічого...— криво усміхнувся я.— Тільки в них на очах індієць Джо вбив лікаря...

— Ну й що... подумаєш... Але не їх же...— Ява таки забув про індійця.— Скажи краще, що ти просто боїшся.

— Чого б то я боявся,— вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосі. І нащо я згадав про індійця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату і підійшли до кладовища. На тлі хмарного неба вимальовувалися хрести. Місяць визирав з-за хмар, ледь освітлюючи дорогу. Позаду в темній тиші спало село, навіть собак не було чути. За кладовищем, ліворуч, чорнів гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. І всюди ні душі. Здавалося, що тільки й є на світі оце кладовище і нас двоє. Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всі боки і придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крім того, в мене ще була щітка від чобіт (замість спеціальної археологічної — де ж бо нам її взяти!), а в Яви — ліхтарик, отой «динамічесь-кий», що я йому колись подарував.

Тихо балакало од вітру вгорі на деревах листя. Десь порипувала суха гіллячка, наче хтось ходив у темряві між могил і скрипів дерев'яною ногою.

Згадав я раптом, як ховали недавно, влітку, стареньку прабабусю Петі Пашка. У нас в селі вмирали нечасто, і, звичайно, всі ми були на похороні. Я добре запам ятав її обличчя, зморшкувате і ніби всміхнене.

І уявилося мені, як лежить вона зараз отут, зовсім поруч, під землею, в домовині. Розплющує очі, ворушиться, хоче підвестися. Я десь читав, що іноді помилково ховають у летаргічному сні, а в могилі «мерці» просинаються і... Волосся заворушилося у мене на голові, взялося дротом, я не можу дихнути...

І враз — жжик, жжик! — наче заскрипіли кості.

Це Ява ліхтариком.

— Отут! — шепоче, присвічує ледь помітний у високій траві горбок могили.

— Н-не... н-не ж-жикай... К-краще вже в темряві копати...

Ява й сам зрозумів, що той ліхтарик не для кладовища,— більше не жикав. Кілька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потім взялися за заступи. Одночасно увіткнули їх у землю, натисли ногою.

І раптом... Ми так і заклякли... З-за могили з темряви на нас дивилися великі зелені очі. Над очима стирчали ріжки... І потім (навіть тепер я не можу спокійно це згадувати) звідти долинув нелюдський, несамовитий, нестямний крик... Такого крику я не чув ніколи в житті.

Наступної миті...

— А-а-а!..— Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричали ми обоє,— це точно.

Ми не бігли, ми летіли, майже не торкаючись ногами землі... Такої швидкості, мабуть, не знала наша Ва-сюківка за всю свою багатовікову історію.

Ми