Люко Дашвар - Мати все

— Тут будую…

— Ого… Та тобі тут півжиття колупатися.

— Мені Марк допомагає, — сказав Платон, пішов до двору. — Марку! Марку! — гукав.

Із розваленої хати вийшов молодий мужчина одних зі Стасом років — а не дурник, одразу видно. Цигарка в зубах, у руці кельма і цеглина. Що, і справді, будує?

— Це Марк, — сказав Платон. — Він відігрів нас із Раєю, коли ми вийшли з дому і відразу дуже замерзли. Там… була така лавка… У парку… Я сидів на лавці, а Рая дістала з рюкзака такий смішний светрик… із Міккі Маусом… Обмотала ним мої ноги і плакала… А Марк повів нас… І ми пішли за ним… А потім він пішов із нами…

Марк викинув цигарку, простягнув Стасові руку:

— Привіт! Третім будеш?

Цілий божий тиждень Стас гнув спину на будівництві Платонового дому. Разом із ним та Марком просинався з півнями, разом з ними біг на пагорб, у мазанку дивної дівчини Катерини, щоб усмішкою привітати немовлятко, наносити води з криниці, збігати по молоко до великої та дужої тітки Залусківської, якщо та сама раніше до мазанки не збігала та вже не принесла. Хліб із печі, гаряча картопля з попелу, цибуля, що виросла на чужому квітнику поміж руж біля паркана, а ти йдеш собі і рвеш її. І нормально.

У перший же день у цьому первозданному, загубленому всесвіті Стас півдня витратив на те, щоб спуститися з пагорба, оминути озимину і дістатися до «тойоти», що так і скніла посеред степового шляху. Перегнав автівку до Платонового прихистку, бо спочатку думав, що в салоні ночуватиме, та на ніч, після дня виснажливої і чомусь радісної праці, ноги несли до Катериної мазанки. Стас умивався, сідав на довгу дерев'яну лавку, брав на руки немовлятко, усміхався, відчуваючи, як лоскоче у грудях:

— Блін, ти красуня… Їй-богу. На Ліду схожа… Як тебе звати?

— Як назвете, так і буде, — казала дівчина.

— Та як би хлопець, так знаю… Сашка. Або Серьожка. А дівчинку… Ми з дружиною разом подумаємо… — пообіцяв, бо з кожним днем усе більше переконувався: він не покине дитинку. Не зможе.

З цими думками повертався до Платонової руїни, влягався поряд із хлопцем і Марком на одній великій ватяній ковдрі, що її стелили просто на підлозі, дивився в небо — добре, що даху нема, — і засинав із добрими намірами.

За тиждень додому зазбирався.

— Ви сам із дитинкою впораєтеся, — запевнила Катерина.

— Я не сам, Катю. Не сам. Ми з Лідою…

Стас згадав дружину, усміхнувся, бо раптом зрозумів: ця дитинка не просто помирить їх. Вона зліпить їх в одне ціле, сповнить серця не тільки збудженням, жаданням чи хіттю, — ніжністю. Отут, на свіжому повітрі, Дезінфікатор особливо гостро відчував потребу дарувати і отримувати взамін саме ніжність. Зітхнув розчулено:

— Гарно тут у вас. І їхати не хочеться… Село ваше як зветься? А то ніде й таблички не лишилося. Як після війни.

— Шанівка…

Після Іветтиної смерті Ліда Вербицька зрозуміла, що режим потрібен не тільки хворим. Поки вона ходила по церквах, плакала на материному ліжку чи просто скорботно мішала цукор у чашці з чаєм, а поряд був Стас — Ліда ще стримувалася від незрозумілого відчайдушного крику, що рвався назовні. Чоловік не допікав питаннями, не кликав додому. Він просто був поряд. Як вірний раб. Як Лідина власність. Як віддане їй навіки, і це дуже… дуже заспокоювало.

Та коли Стас поїхав шукати Платона, Ліда запанікувала. Велика оселя на Подолі навіювала суперечливі спогади, самотність — упритул, і жорстка ж: обійняла — не ворухнутися. І тоді професорська донька зметикувала; без режиму їй не обійтися.

До справи підійшла ґрунтовно. Полізла по Іветтиних шухлядах чистий аркуш шукати, натрапила на списаний зошит у закутку. Почала читати. Відірвалася на ранок. Це був Іветтин щоденник. Звичайний щоденник, що в ньому планують буденні справи, — ніяк не сльозливі одкровення чи незбагненні таємниці. «Нагадати Петру Григоровичу, щоби надів смугасту краватку» — коротко. А нижче: «Вона не повинна дізнатися, що її тато — негідник».

Що це? Чому мама написала, що тато негідник? Знав, що вона є і… не хотів її? Чи знав і хотів покинути маму, щоб… Чи таки не знав?.. Що робити? Хіба Ангеліну знову розпитати? Ліда згадала про няньку і раптом відчула: клубок роздратування підступив до горла. Ангеліна? Ні. Вона не розпитуватиме няньку. І сама нянька їй більше… не потрібна. Вона єдина лишилася! Єдина, хто знає про сиротинець, про дивну появу дівчинки в порядній професорській родині. І стирчить перед очима! Нагадує. Ще Стасові розкаже!

Так ось у чому режим! Його стрижень — Вербицька. Систематичне підтвердження значущості власної фамілії. І до біса всіх, хто має право чи пиху в тому сумніватися. Остання справжня Вербицька не дозволить нікому ламати… режим!

Того ж вечора Ліда власноруч перетягла до стола Іветтине крісло-трон, усілася в нього і, коли нянька поставила перед нею склянку холодного компоту, розсудливо повідомила:

— Відзавтра, Ангеліночко, ти не потрібна мені. Я підготувала для тебе грошову компенсацію. Її цілком вистачить для того, щоби ти могла купити невеличкий будинок на рідному Поліссі й повернутися до звичного життя.

Нянька не повірила. Розсміялася ґречно:

— Що ти мелеш, Лідусю? «Не потрібна я їй»! Та звісно, що тобі нюні витирати не треба. А хто Платосику раду дасть? От повернеться зі своєю Райкою! Ще й маля у пелені принесуть. Хто з ними буде з ранку до ночі вошкатися?

Ліда зціпила вуста, мовчки підсунула ближче до няньки конверт із грошима. Ангеліна зойкнула, приклала руку до серця, впала у крісло навпроти Ліди.

— Не піду! — вигукнула затято. — Нікуди не піду! Тут мій дім! Була б жива Іветта Андріївна, царство їй небесне, вона б тобі за таке самій на двері вказала. Іч, розкомандувалася вона! От зараз візьму і справді піду! Слідом бігтимеш і проситимеш, щоби повернулася, а я…

Професорська донька смикнулася і, як колись у гіркому дитинстві їй самій казала Аська Авдєєва, виплюнула:

— Та кому ти всралася!

Ангеліна заклякла, збентежено подивилася на Ліду і раптом заплакала. Професорська донька хижо посміхнулася, пішла до Іветтиної спальні. Там спала. На Іветтиному ліжку. Тулилася на краєчку, ніби зараз увійде Іветта, суворо зсуне брови: «А мені де лягати?!» Та Іветта не з'являлася навіть уві сні. Забула Ліду. Геть забула. Либонь, і з небес сина виглядає. Ліда причаїлася на краю ліжка і, щоб не лізли в голову думки про Ангеліну, наказала собі думати про завтрашній робочий день