Гюстав Флобер - Виховання почуттів

себе прихильницею республіки, як це зробив уже архієпископ Паризький і як мали незабаром зробити з дивним поспіхом і ревністю магістратура, Державна рада, Академія, маршали Франції, Шангарньє, пан де Фаллу, всі бонапартисти, всі легітимісти й чимала частина орлеаністів.

Падіння монархії здійснилося з такою швидкістю, що, коли минуло перше остовпіння, буржуа були ніби здивовані: як вони зосталися живі? Страта без будь-якого суду кількох злодіїв здавалася чимось цілком справедливим. На протязі місяця повторювали Ламартінову фразу про червоний прапор, «що його лише раз пронесли довкола Марсового поля, тим часом як трибарвний прапор…» і т. д., і всі стали під нього, бо з трьох його кольорів кожна партія бачила тільки свій колір, маючи намір знищити два інші, коли зміцніє сама.

Оскільки ділове життя припинилося, то хвилювання й цікавість штовхали людей на вулицю. Недбальство в одежі згладжувало різницю суспільного становища, ненависть приховувалась, надії виставлялися напоказ, юрма були привітна. На обличчях сяяла гордість завойованого права. Всюди — карнавальні веселощі, вигляд бівуаку; не було нічого забавнішого за Париж в оці перші дні.

Фредерік брав Капітаншу під руку, і вони гуляли вулицями. Її тішили бантики, якими всі поприкрашували петельки, прапори, що висіли біля кожного вікна, барвисті афіші, понаклеювані на мурах, і вона вкидала кілька монет на пожертву пораненим у карнавку, виставлену десь на стільці посеред вулиці. Вона зупинялася перед карикатурами, які зображали Луї-Філіппа в подобі кондитера, штукаря, собачати чи п'явки. Але люди Коссідьєра, їхні шаблі й шарфи страхали її. Іноді випадало бачити, як саджають «дерево Свободи». В цій церемонії брали участь і панове священики, вони в супроводі послугачів із золотими галунами благословляли республіку; і юрба вважала, що це чудово. Найбуденнішим видовищем були всілякі депутації, що простували до Ратуші з яким-небудь проханням, бо всі ремесла, всі промисли очікували, що уряд покладе нарешті край їхнім прикрощам. Дехто, щоправда, йшов, аби подати правителям раду, поздоровити їх чи просто навідати й подивитися, як орудує машина.

Десь у половині березня, коли Фредерік вирушив за дорученням Розанетти в Латинський квартал і вже прийшов до Аркольського мосту, він побачив загін якихось бородачів у кумедних капелюхах. На чолі загону, б'ючи в барабан, ішов негр, колишній натурник; розмаяного прапора з написом «Художники» ніс не хто інший, як сам Пеллерен.

Він подав Фредерікові знак почекати на нього і за п'ять хвилин вернувся, бо ще мав час, оскільки зараз уряд приймав каменярів. Пеллерен із своїми колегами йшов вимагати створення Форуму Мистецтв, певної біржі, де обмірковували б питання мистецтва; коли всі митці об'єднають свої таланти, виникнуть великі творіння. Невдовзі Париж зарясніє велетенськими спорудами, і оздоблюватиме їх він; він уже навіть почав писати фігуру «Республіки». Тут надійшов один із Пеллеренових друзів і забрав його з собою, бо вже наближалася депутація торговців живністю.

— Що за безглуздя! — бурмотів чийсь голос із юрби. — Завжди якась нісенітниця! Нічого путящого!

То був Режембар. Він не привітався з Фредеріком, але скористався з нагоди, щоб вилити свою досаду.

Громадянин марнував час, цілі дні вештаючись вулицями, покручував вуса, поводив очима, вислуховував і поширював зловісні новини і мав на все лише дві фрази: «Будьте пильні, нас хочуть вишпурнути!» і «Сто чортів! Вони хочуть тайкома вкрасти у нас Республіку!» Він був із усього незадоволений і зокрема з того, що ми не відновили своїх природних кордонів. Почувши ім'я Ламартіна, він тільки знизував плечима, вважав, що Ледрю-Роллен «не відповідає вимогам часу», Дюпона де л'Ера вважав за «стару ганчірку», Альбера — за ідіота, Луї Блана — за утопіста, Бланкі — за людину вкрай небезпечну, а коли Фредерік запитав його, що потрібно було б робити, він відповів, ухопивши його за руку й стиснувши до болю:

— Захопити Рейн, кажу вам, захопити Рейн, сто чортів!

Потім він став звинувачувати реакцію.

Вона скинула з себе машкару. Пограбування замків Нейї та Сюрен, пожежа в Батіньйолі, заворушення в Ліоні, всіляка несамовитість, всіляка кривда були тепер приводом для перебільшення, так само як і циркуляр Ледрю-Роллена, примусовий курс кредитних знаків, рента, що впала до шістдесяти франків і, нарешті, найвище беззаконня, як останній удар, на довершення лиха — податок сорок п'ять сантимів. А над усе — соціалізм! Хоч усі ці теорії, такі ж нові, як гра в дурня, впродовж сорока років обмірковувалися достатньо, щоб заповнити цілі бібліотеки, вони настрахали обивателів, як град аеролітів; і люди обурювались, сповнені тієї ненависті, яку викликає всяка нова ідея саме тому, що це ідея ненависті, котра згодом здобуває ідеї славу і через котру супротивники її завжди стоять нижче за неї, хоч би вона була й зовсім нікудишня.

Так от, Власність стала предметом поклоніння, трохи не культом, і ототожнювалася з поняттям Бога. Нападки на неї вже здавалися блюзнірством, майже людожерством. Незважаючи на законодавство, найгуманніше з усіх, що були досі, знову постала примара дев'яносто третього року, і в кожному складі слова «Республіка» чувся хряскіт гільйотинного ножа, що не заважало ганьбити цю республіку за її слабкість. Франція, не відчуваючи більше господаря, почала волати з жаху, немов сліпець, утративши костура, немов малюк, що відбився від няньки.

Але жоден француз так не дрижав од страху, як пан Дамбрез. Новий лад загрожував його достаткам, а головне — ошукав його досвідченість. Яка чудова система, який мудрий король! Чи це можливо? Настав кінець світові! На другий день він звільнив трьох лакеїв, продав коней, купив собі м'якого капелюха для виходу на вулицю, навіть думав відпустити бороду; геть занепавши духом, він сидів удома, сумно перечитував газети, найворожіші його поглядам, став такий похмурий, що навіть жарти над Флоконовою люлькою не могли викликати в нього усмішки.

Ревний прибічник поваленої монархії, він боявся, що народна помста впаде на його маєтки в Шампані, аж раптом попався йому під руку плід Фредерікових просторікувань. Тож він уявив собі, що його молодий друг став тепер особою вельми впливовою і якщо він не зуміє зробити йому ділової послуги, то принаймні зможе захистити його; тим-то якось уранці пан Дамбрез і завітав до нього в супроводі Мартінона.

Єдиною метою цих відвідин, сказав пан Дамбрез, було побачитись і поговорити з ним. Врешті-решт події радують його, і він із щирим серцем приймає «наш величний девіз: Свобода, Рівність, Братерство, оскільки в глибині душі завжди був республіканцем». Якщо ж він за колишнього режиму й подавав голос за уряд, то попросту для того, щоб прискорити неминучий крах. Він навіть запалився гнівом проти Гізо, «який — слід визнати — завдав нам чимало прикрощів!» Зате він дуже