Харпер Лі - Вбити пересмішника

— Що?

— Нічого.

Джемі давно вже так не робив, і я не знала, про що він думає. Він розповість, коли схоче, можливо, коли ми прийдемо додому. Я похитала головою.

— Джемі, зовсім не обов’язково...

— Помовчи хвилину, Скауте,— і він мене ущипнув.

Ми пішли мовчки.

— Хвилина минула,— оголосила я.— Про що ти думаєш? — я обернулася, щоб бачити його, але його силует ледь окреслювався.

— Здалося, ніби я щось почув,— сказав він.— Зачекай хвилинку.

Ми зупинилися.

— Ти щось чуєш? — спитав він.

— Ні.

Не пройшли ми і п’яти кроків, як він мене знову зупинив.

— Джемі, ти що — хочеш мене налякати? Я ж уже не маленька...

— Цить,— наказав він, і я зрозуміла, що він не жартує.

Ніч була дуже тиха. Я чула легке дихання Джемі. Час до часу налітав вітерець і обдував мої голі ноги, але тільки це і нагадувало про очікувану вітряну ніч. Це було затишшя перед грозою. Ми дослухалися.

— Якийсь собака гавкає,— зауважила я.

— Ні, то щось інше,— відповів Джемі.— Я чую, коли ми йдемо, а коли зупиняємося, нічого не чую.

— То мій костюм шелестить. А ти переймаєшся Геловіном...

Я сказала це не стільки Джемі, скільки собі, тому що і справді: щойно ми рушили, я почула те, про що він говорив. То не був мій костюм.

— Це друзяка Сесил,— трохи згодом сказав Джемі.— Але тепер він нас не налякає. Хай не думає, що ми поспішаємо.

Ми уповільнили крок, майже поповзли. Я спитала у Джемі, як це Сесил може йти за нами у такій темряві, невже він хоче напасти на нас іззаду.

— А я тебе бачу, Скауте,— раптом сказав Джемі.

— Як це? Я ж тебе не бачу.

— Смуги сала на твоєму «окості» світяться. Місіс Креншо розмалювала їх якоюсь блискучою фарбою, щоб їх видно було у вогнях рампи. Мені дуже добре тебе видно, отже, і Сесил тебе бачить здалеку.

Я вирішила показати Сесилу: нам відомо, що він нас переслідує, і ми готові його зустріти.

— Сесил Джейкобс — мокра курка! — загорлала я зненацька, обернувшись назад.

Ми зупинилися. Жодного відгуку, тільки «курка» відлунням відізвалося десь біля шкільного муру.

— Ми його покличемо,— сказав Джемі.— Агов!

«Агов-агов-агов»,— відповів шкільний мур. Не схоже було на Сесила так довго триматися: якщо жарт виявлявся вдалим, він його без кінця повторював. Він би вже мусив на нас стрибнути. Джемі зробив мені знак знову зупинитися.

— Скауте, ти можеш зняти з себе цю штукенцію? — спитав він тихенько.

— Гадаю, що так, але під нею майже нічого немає.

— Твоя сукня у мене.

— Я не зможу її надягти у темряві.

— Гаразд. Забудь.

— Джемі, тобі страшно?

— Ні. Ми вже майже підійшли до дерева. Кілька кроків від нього — і ми вже на вулиці. А там горить ліхтар,— Джемі вимовляв це неквапно, безбарвно, невиразно. Я спитала себе, як довго він ще намагатиметься підтримувати міф про Сесила.

— Може, нам варто заспівати, Джемі?

— Ні. А тепер анічичирк, Скауте.

Ми не прискорили кроку. Джемі знав, так само як і я, що дуже важко іти швидко, не поранивши пальців, не наступивши на камінці, не зашкодивши собі ще якось, а я була боса. А може, то просто вітер шарудів у деревах. Утім, вітру зовсім не було, та й дерев не було — окрім великого дуба.

Наш супутник сильно човгав, ніби взутий у грубезні черевики. Він носив жорсткі парусинові штани, і те, що я прийняла за шелестіння вітру, насправді було тертям тканини об тканину — шух-шух, при кожному кроці.

Відчувши під ногами холодний пісок, я збагнула, що ми біля великого дуба. Джемі стиснув мені голову. Зупинившись, ми дослухалися.

Цього разу човгання не припинилося. Штани шурхотіли тихо й мірно. Потім їх не стало чути. Хтось біг до нас, і то не були кроки дитини.

— Тікай, Скауте, тікай! — закричав Джемі.

Я зробила величезний крок — і захиталася: руками балансувати я не могла, і зберегти рівновагу в темряві не вдалося.

— Джемі, Джемі, рятуй, Джемі!

Хтось стиснув на мені дротяний каркас. Метал заскреготів об метал, я впала на землю і відкотилася якнайдалі, силуючись виплутатися зі своєї клітки. Десь неподалік було чутно звуки ударів, совання тіл на землі, дряпання об дубове коріння. Хтось підкотився до мене, і я відчула — Джемі. Він блискавично підвівся і потяг мене за собою, але хоча голова й плечі у мене були звільнені, дротяна сітка так мене оплутала, що далеко ми не втекли.

Ми вже майже дійшли до дороги, коли Джемі відпустив мою руку, бо хтось відірвав його від мене, смикнувши назад, і він упав на землю. Звуки бійки, потім якийсь глухий хрускіт — і Джемі страшно зойкнув.

Я рвонулася туди, звідки лунав зойк Джемі, й налетіла на обвислий чоловічий живіт. Його володар хукнув і спробував ухопити мене за руки, але вони були мідно затиснуті. Живіт у нього був м’який, а от руки сталеві. Він поступово вичавлював з мене дихання. Рухатися я не могла. Раптом його від мене відсмикнули і жбурнули на землю, і я мало не полетіла за ним услід. Я подумала: це Джемі підвівся.

Іноді мозок працює дуже повільно. Приголомшена, я стояла стовпом. Звуки бійки стихали, чулося чиєсь хрипке дихання, й усе навкруги замовкло.

Замовкло, якщо не рахувати того важкого чоловічого дихання, натужного й переривчастого. Мені здалося, що хтось підійшов до дерева і притулився до стовбура. Він кашляв надривно, зі схлипуваннями, від такого кашлю ламаються ребра.

— Джемі?

Ніякої відповіді, тільки отой чоловік виснажливо дихає.

— Джемі?

Джемі не відповідає.

Чоловік почав рухатися; здавалося, він щось шукає. Я чула, як він застогнав і потяг по землі щось важке. Потроху я усвідомлювала, що нас під деревом четверо.

— Атикусе?

Чоловік непевними важкими кроками рухався до дороги.

Я пішла туди, де, на мою думку, він перебував, і почала босими ногами несамовито обмацувати землю. Невдовзі я когось торкнулася.

— Джемі?

Ногою я намацала штани, пряжку ременя, ґудзики, щось незрозуміле, комірець і обличчя. Колюча щетина підказала мені, що то не Джемі. Потім я відчула запах перегару.

Я просувалася у напрямку, як мені здавалося, дороги. Точно я не знала, бо мене стільки разів крутили в різні боки!