Володимир Галайчук - Українська міфологія

деяких інших персонажів. Усіх їх об’єднує насамперед походження від «безпірно» померлих (дітей), зовнішність (маленькі діти, гарні дівчата в білому вбранні), місце появи (озера, річки, ліс), поява у визначений час (на Зелені свята, перед днем Івана Купала), танці з ладканням і специфічними співами, мотив стосунку до малих дітей (який виявляється в заподіюванні їм шкоди чи в підміні дитини на свою), мотив любощів чи одруження з живою людиною, мотив зв’язку з рослинним (а подекуди й із тваринним) світом тощо. При цьому уявлення про цих істот нерідко відрізняються лише окремими нюансами. Наприклад, русалкам не притаманні такі ознаки, як відсутність спини чи властивість ссати груди.

Отже, не дивно, що люди нерідко об’єднують цих персонажів у своїх висловлюваннях чи не можуть визначити різницю між ними:

— «Як дитина помирає нехрещена, то з неї русалки або мавки виходили».[1611]

— «Або мавки по озерах колись залоскочували хлопців — говорили тоже в легендах, шо в озерах були мавки. І русалки тоже залоскочували, тоже, казали, так само. То в нас тут в Малих Бережцях так розказували. Ті русалки і мавки — то були якісь такі существа, навіть не знаю, як ото пояснити…»[1612]

Стосується це й дослідників народних уявлень. У працях В. Гнатюка, наприклад, бачимо певне ототожнення богинь із лісницями й мамунами, а мавок — з нявками й бісицями,[1613] так само богинь і бісиць із русалками.[1614] Ю. Шнайдер паралельно використовував назви майки й богінкі, зазначивши при цьому, що в народі відповідних персонажів усе ж називають майками.[1615] Дослідник, спираючись на матеріали, зібрані на Гуцульщині,[1616] указав на те, що майки в розумінні бойків є тим самим, що й лісні чи мавпи в гуцулів.[1617] Я. Фальковський відзначав збіг в образах бісиці й лісиці (лісної): обидві виглядають спереду як жінки, а ззаду видно утробу; можуть «чіпити» й згубити парубка чи мужчину. Лісна, окрім того, має ще й ознаки духа лісу — «власть над лісами». Походження цих персонажів із душ «безпірних» дітей дослідник, однак, не зафіксував.[1618]

Чугайстер

У міфологічній традиції гуцулів нявок, бісиць та лісних об’єднує ще одне: ними нібито харчується чугайстер (чи чугайстрин, лісовий чоловік). Згідно з матеріалами багатьох дослідників,[1619] чугайстер — це своєрідний лісовий бог (один із трьох або семи братів), що постійно блукає лісовими хащами.

Походження назви персонажа пов’язують із ćuga — ‘засідка, чати’, від якого походить дієслово чигати (також чуга в галицьких верховинців — різновид свитки без рукавів та коміра з кошлатого з лицьового боку сукна).

На свою жертву чугайстер чатує в купі листя. Упіймавши нявку, «приступає» її ногою й розриває навпіл. М’ясо смажить на ватрі лісорубів чи пастухів. До людей ставиться прихильно, може навіть оборонити від шкоди. Іноді запрошує людину до танцю, проте потім відпускає.

Чугайстер має людську подобу, поставний, широкоплечий, лише високий, як «смерека» (ялина) і порослий густою сивою шерстю (іноді зображуваний одягненим у біле вбрання).

Згідно з однією з легенд, на чугайстра перетворився чоловік, якого закляв сусід. Людина не може його вбити, а хижак — з’їсти, «бо так йому пороблено».

«Безпірні» діти

Окрему групу демонологічних персонажів по всій території Україні становлять викидні, страчені матерями, мертвонароджені або померлі одразу після народження діти. Таких дітей називають по-різному: безпíрні (оскільки померли дочасно, «без пори»); потерчáта, терчáта, потеречукó, потерчукó (потрачені матерями), стрáччіта, стратунó (страчені матерями); некщéники (бо померли без охрещення); зрóнки, змíтки, вóкидки (у значенні «скинутий плід»), нечеснí (у значенні «недоношені»); також трапляються назви збігленя´, пýтькало.

«Безпірних» дітей годилося покропити свяченою водою та дати ім’я й тільки потім поховати (закопати), інакше Господь їх «не приймає». Іноді встигали покликати священика, іноді дитину при смерті охрещували й без нього:

— «То дітина все мусит ся охрестити. Прóміром, нема священика, а треба, бо там в бóльниці чи шо, то самому брати свічену воду і казати: «Як хлопець — то так, як хлопців називають, а як дівчина — то так, як дівчат. Во мня Ойца, і Сина, і Святого духа. Áмінь!» І покропити свіченов водов, і все. То як дітина вмерла, то то є ангел».[1620]

— «Дитинка, як бачать, шо таке кволеньке, то стараюцця охрестити. Ну, як не вспіли, то похоронили, да і все. Ім’я дають, якщо дівчинка, — Єва, так і похоронить. В мене першій хлопчик родився нежівий, то його назвали Адам. Воно — анголики, то ж воно ж не нагрішило нічо’».[1621]

— «Його закопуєш, — і казали: «Цьой звецца Іван, дєвчинка — Мар’я».[1622]

— «Ну, то ж якщо нехрещаний — все ’дно íм’я даєш. Вмре. Десь малесейке, от не вспєв, народив, да й вмерло. До й всьо ’дно вже íм’я даєш. Прамо так — даси [ім’я], яке ти хочеш. Да й запішеш у книжечку, да й вже читаєцца в церкві.[1623]

— «Нехрещені діти… о-о-о… — їх треба похрестити — край. Тому шо їх янголи не будуть обслуговувати. [Як тільки народилося і зразу померло.] Ну, таких діток… Одначе вона принесе… із могóлки землю візьме, і батюшка їй похрестить. І положíть на мóгілки землю. Береть в жменьку земельки, і піде в церкву похрестить, і положóть знов на могóлку. Щітаєцця, шо воно вже…»[1624]

— «Дитину ховали на цвинтари, але як видье, шо дитина вмирає, — само хрестило. Коло родини ховали, але ксьондз не ховав. Як нехрещене, то клали в ящик, і таке біле, як крижмо, клали, і казали, шо так і так називає сі».[1625]

— «Нехрищених — на цвинтарі рядочком скраю´. Хоть воно й нехрещéне — то водичков свіченов і ім’є дают».[1626]

З цього приводу подекуди вважають, що «як дитя вродилося і не закричало, й померло, то воно йде, як анголеня. А як закричит — то вже грєшне. То вже можна хрестити».[1627]

Нерідко кволе немовля охрещувала безпосередньо баба-повитуха або й мати. Якщо не було освяченої води для охрещення, посипали хоч піском чи землею, а вже воно мало ім’я. Коли ж дитина виживала, обряд хрещення повторювали в церкві за всіма канонами.

Якщо дитину поховали неохрещеною, її душа не має спокою й «проситься», щоб їй дали ім’я, «просит хреста», «плаче» в тому місці, де її поховали (закопали), зокрема на «мóгилках», у лісі тощо; падає на землю зорею; літає пташкою або вогнем; «піньчить» із палаючими дровами тощо:

— «Потеречукó на ті діти казали, шо то появлялися».[1628]

— «То, казали, літали нехрищані. Потерча називали. Огнем літало».[1629]

— «Потерчата — то ті діти,