Пола Маклейн - Леді Африка

class="p1">— І наші діти гратимуться разом, як ми, правда?

— Так, — погодилась я. — Можливо, навіть полюватимуть. Як ми тоді... Пам’ятаєш?

— Моран не забуває, — відповів він.

— Ви — моя сім’я, Руто. Ти, Азіс і Кімару. Сподіваюся, ти це знаєш.

Він кивнув, його очі, глибокі й чорні, дивилися з розумінням. Мені здалося, що слід лише трохи в них вгледітись, і я побачу там усі роки нашого дитинства, які промайнуть одним чудовим днем. І цієї миті я відчула слабкі паростки надії щодо своєї дитини. Легко не буде, але якщо Рута залишатиметься поряд і нагадуватиме, ким я є, все буде гаразд. Я зможу пережити Англію і матір Менсфілда, коли він поїде, — адже прийде літо й ми з дитиною повернемося. «Мелела» стане для мого сина тим, чим була для мене «Ґрін Гіллз». Коли я думала про це, майбутнє вже не здавалося таким темним.

— Що сказав твій батько? — запитав Рута.

— Він ще не знає.

— А-а, — протягнув він, а потім повторив приказку на суахілі, яку колись я вже чула від нього: «Нове — це добре, хоч і буде боляче».

— Ти вже мені це казав, — відповіла я і пішла, щоб не заважати родині вечеряти.

53

еволя — одне з тих кумедних старомодних слів, яке означає більше, ніж ми в нього вкладаємо. Саме це я спізнала в «Свіфтсдені» з матір’ю Менсфілда, яка, з одного боку, нібито старалася полегшити мені життя, а з іншого — перетворила його на справжнє пекло. Я спала в гарній кімнаті й мала покоївку, не ворушила навіть пальцем, щоб налити собі чаю. Було очевидно, що вона хотіла оточити цю дитину всім належним родині Маркгемів. Втім, сама я не була справжньою Маркгем, і вона мені на це чітко вказала, хоча не зронила й слова.

Я відплила від порту Момбаса сама, а коней залишила на Руту й батька. Менсфілд приєднався до мене в січні й залишався до народження дитини, яке сталося 25 лютого 1929 року. Того дня був такий пронизливий холод, що в лікарні на Ітон-сквер тріскотіли труби, мовби мали от-от лопнути. Вікна вкрилися памороззю, затулили мені рештки світу, й під час пологів я не зводила погляду з цієї непроникної пелени. Мені дали газу для підбадьорення та якийсь заспокійливий засіб, а я все одно тремтіла й думала: ще трохи — й розпадуся на шматки. Задушливий біль періодично стискав мені нутрощі, і я ніяк не могла його контролювати. Коліна тремтіли. Руки чіплялися за вологі простирадла.

За кілька годин, з останнім нудотним поштовхом із мене вийшов Ґерваз. Я потягнулася, щоб побачити його, але встигла лише кинути погляд на зморщене личко й крихітні слизькі від крові груди, а далі його забрав лікар. Голова в мене ще пливла від ліків, і я не мала жодного уявлення про те, що трапилося; просто лежала, бо медсестри просили мене не рухатися.

Ніхто мені нічого не сказав — ані про те, чому забрали дитину, ані про те, чи жива вона взагалі. Я боролася з медсестрами й навіть ударила одну, тож зрештою мені дали заспокійливе. Коли я отямилася, Менсфілд стояв посеред кімнати з блідим та витягнутим обличчям.

— З дитиною не все гаразд, — почав пояснювати він. — Вона народилася дуже малою і в неї дечого бракувало: анус і пряма кишка не сформувалися.

— Що? — перепитала я, досі відчуваючи дію заспокійливого. — Як?

— Лікар каже, що таке інколи трапляється.

Він знову почав кусати губу. Я побачила на ній синець блідо-бузкового кольору.

— А якщо це через їзду верхи, Берил?

— Хіба таке можливе? Так сказав лікар?

— Мама впевнена, що це не могло не вплинути.

— О...

Його слова ще якийсь час відлунювали у мене в мозку.

— Лікарі можуть йому допомогти?

— Вони можуть зробити операцію. Якщо дитина виявиться достатньо сильною, то знадобиться декілька втручань. Але зараз хлопчик дуже кволий. І надто маленький. Йому важко дихати. Лікарі кажуть, що нам слід готуватися до найгіршого.

Коли Менсфілд пішов, я натягнула на себе ковдри й простирадла, але ніяк не могла зігрітися. Наш син може померти. Від самої думки про це мене знову почало трусити. Я була розгублена, слабка й цілком безпорадна.

У часи Лаквет я була в кіпів на шамба, коли народилася хвора дитина. Замість однієї ноги в неї був короткий обрубок, укритий рожевою зарубцьованою шкірою. Ніхто не намагався приховати цю трагедію від Кібії чи від мене. Житиме дитина чи ні залежало від бога. Тієї ночі мати поклала дитину за дверима своєї хатини й лягла спати так само, як усе село. Ніхто не мав звертати увагу на крик новонародженого. Ці люди вважали, що коли дитину не затопчуть воли, то вона має жити. Але тієї ночі прийшов якийсь хижак — гієна чи леопард — і забрав немовля. І це також визнали волею бога.

Чи зможе Ґерваз пережити ці операції чи хоча б свою першу ніч? Чи є якийсь бог, щоб покарати мене й забрати сина? Чи все, що відбувається з нами на землі, — лише гра в кості, що падають, як їм заманеться? Я не була впевнена, що вірю в бога, й ніколи не вчилася молитов. Але я також не знала, як здатися долі, тож, поки чекала, почала наспівувати стару африканську пісню... «Kali coma Simba sisi... Askari yoti ni udari» («Ми запеклі, мов леви, всі солдати сміливі»).

54

а превелике диво, Ґерваз пережив свої перші тяжкі дні. До його живота лікарі припасували дивну торбинку й годували його через крихітні трубочки, вставлені до носа. Він набрав тридцять грамів, а по тому втратив шістдесят. В нього з’явилася жовтяниця, і його поклали під яскраві лампи. Більшу частину часу нас до нього не пускали, адже його не можна було піддавати навіть найменшому ризику зараження. Я бачила сина лише двічі, поки одужувала в лікарні, — й щоразу від погляду на нього відчувала біль у серці. Він був таким кволим і беззахисним, мов пташеня з покаліченими крильми.

За день до операції Ґерваза Менсфілд прийшов до мене в кімнату блідий і понурий.

— Я розумію, що нині зарано про це говорити, але якщо все буде гаразд, я хотів би, щоб Ґерваз