Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Флешбек 10.5.

Флешбек “Війна”

 

Живіт уже ставав помітним, і Віолетта ховала його під легкою білою кофтиною, накинутою поверх сукні. На роботі це було складніше. Доводилося відмовитися від корсета і нишком викрасти в лікарняній гардеробній госпітальєрську форму на два розміри більшу.

Алек, чемна і тиха дитина, таки зумів напроситися помічником у бібліотеку. Він заповнював свої дні книжками та справами, намагаючись забити голову чимось, що відволікало б від найгірших думок. Але війна підкрадалася до містечка невблаганно. Дехто вже встиг виїхати, тікаючи подалі від небезпеки, і порожні будинки тепер здавалися моторошними – їхні темні вікна нагадували про неминуче.

Віолетта чекала. На знак, на відповідь, на бодай якийсь порух долі. Щовечора йшла до того самого чудового саду, де ніжні квітки поступово поступалися місцем маленьким зеленим плодам. Бруно крокував поруч, іноді забігаючи вперед, охороняючи її, ніби від невидимої загрози. Він не відходив.

Нікому вдома вона не розповідала про те, що дозволила королю торкнутися її. Про те, що він уже знав, що сталося в покоях Артура насправді. Що згадав її.

Що він відчував? Вона не знала. Чи зміг би закохатися? Чи була вона для нього просто минулим? Чи потрібна йому ця дитина?

Вона не знала нічого.

Лише сиділа у вечірньому саду, слухаючи спів сонних птахів, тоді як Бруно, серйозний, розумний пес, безтурботно бігав за кинутою палицею, ніби нічого поганого в світі не існувало.

– Бруно! – Віолетта кинула палицю знову, сміючись.

Пес дуже кумедний. Його потужні лапи розривали землю, залишаючи сліди, а в очах світилася чиста безтурботна радість. Він не знав ані про страхи, ані про майбутнє, він просто бігав і ловив свою здобич, ніби в цьому був весь сенс життя.

Віолетта дивилася на нього, але думала про своє.

Якщо народиться хлопчик, вона хотіла б назвати його Александром. А якщо дівчинка – Лілі.

Вона потай сподівалася, що це буде дівчинка. Це не наклало б на дитину тягар корони так сильно, як у випадку з хлопчиком.

Було очевидно, що Аларіон не прагнув влади. Його думки були зайняті чимось іншим, чимось простішим, навіть якщо він сам цього не усвідомлював. Але доля однаково змусила його стати тим, ким він є. 

І Віолетта не хотіла такої ж долі для своєї дитини.

Якщо це буде син, він не зможе сховатися від світу. Про принца не промовчиш. Але принцесу можна вберегти. Вона зможе залишитися в тіні, жити власним життям, без тягаря, який зламав її батька.

Віолетта притиснула руки до живота і заплющила очі, вслухаючись у ніч.

Аларіон виник перед нею раптово, мов тінь, що виринула з темряви. Він опустився на коліна поруч, мовчазний, непевний, немов не знав, які слова мали б зірватися з його вуст.

Віолетта застигла, вражена, дивлячись на нього.

– Ваша… Високосте, – схилила голову.

Вперше бачила після того дня зізнання.

Чоловік не сказав нічого – лише простягнув руку. Його погляд на мить зустрівся з її, несміливий. Він чекав дозволу.

Віолетта не відштовхнула його.

Аларіон торкнувся її живота, і Віолетта одразу відчула, як його магія обпекла її шкіру. Темна, холодна, мов тінь, що підкрадається до світла. Від дотику пробігли мурашки, і вона ледве стримала бажання відсахнутися.

Замість цього накрила його руку своєю. Її магія, тепла, багряна, мов вогонь, охопила їхні пальці, не даючи темряві доторкнутися до життя, що зароджувалося в ній. Вона захищала дитину, не дозволяючи чужій силі проникнути глибше.

Аларіон відчув це. Його пальці трохи стиснулися, та він не відсмикнув руку. Лише зітхнув.

І Віолетта не знала, чи то від жалю, чи від вдячності.

– Що мені робити, мій королю? 

Аларіон трохи нахилив голову, вдивляючись у її обличчя.

– А що би ти хотіла?

Віолетта гірко усміхнулася:

– Чи є різниця, що би я хотіла? – зітхнула. – Я би хотіла родину... спокій і затишок, дім і мир... але я мушу виконати лише Ваше бажання.

Його пальці напружилися, ніби він збирався щось сказати, але натомість тільки видихнув:

– Я дам тобі дім. Я заховаю тебе від війни.

– Я не хочу залишати хрещеного чи Алека... – похитала головою. – Я не хочу покидати це місто. Мені здається, що поки я тут, то все буде гаразд. Тільки завдяки дитині.

– Не певен, що це так. Саме тому я хотів би попросити тебе зібрати речі й бути готовою зникнути. Із госпіталю. Із цього дому.

Просив...

Вона похитала головою.

– Ні...

– Не змушуй мене наказувати.

Віолетта зустріла його погляд – насторожений, вимогливий. Та він дивився не лише їй у вічі. Його погляд ковзнув до її вуст. Вона не сумнівалася – він думав про їхній останній поцілунок. Про той момент, коли він, можливо, просто перевіряв свої почуття. Чи перевіряв себе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍